Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
ми ще подумали. Чи ти хоча знаєш, хто її батьки? — Трохи знаю... Але воно власне перерішує справу. Джанет... вона дуже нещаслива й властиво бездомна... їй треба, щоб за нею хтось глядів, обіз вався ласкавим словом... Хто як-хто, але ти це можеш... — Мені трохи трудно так зразу відповісти, Дені, я ж навіть її не бачила... — Але ти мене знаєш, Мішел, знаєш, що я ніколи добре всього наперед не обдумавши, нічого на швидку не роблю. — Це правда, Дені... Добре, тоді привези її сюди. — Але, Мішел... — Чи ще щось, Дені? — Одне лиш прохання: вийди нам назустріч, Мішел... Коли він вернувся до їхнього дому — Джанет і її мати вийшли разом відчинити йому двері. Вони три малися за руки й пильно гляділи йому у вічі: відчу вали, що зараз станеться таке, що зовсім змінить їхнє життя. Я, пані Феленер, — в цю коротку мить багато передумав. Мені прийшла думка; вона й для мене дивна й несподівана... Я щойно говорив із своєю дружиною, з Мішел — і в нас велике прохання. — Прохання? — і погляд матері Джанет допит ливо й неспокійно зупинився на ньому. — Якщо ви на це погодитеся, — ми з дружиною заопікуємося Джанет, приймено її до нашого дому. — Це не жарт?... Ви справді хочете заопікува тись Джанет? І в її очах, де досі була втома й ніби ввесь тягар віків, розблисла надія. — Хочу вас теж запевнити, пані Феленер, — сказав поліціянт, що за Джанет я залишаю свобідний вибір — вона лиш доти перебуватиме в нас, доки за хоче. І ви одна одну завжди зможете відвідувати, лиш батько ні... Ви знаєте чому... Хіба, що він змі ниться... А так — все залишиться по-давньому. — О ні, пане Монтґомері, зміниться багато: на решті буду я спокійна за свою Джанет. — Моя дружина справедлива й добра жінка — в неї Джанет знайде серце і, коли потрібно, розумну пораду. І в школу її пішлемо, а нашим дітям вона стане прибраною сестрою. Джанет не вірилось, вона не зводила свого погляду з них обох і, хвилюючись, чекала. Вкінці жінка простягнула руку поліціянтові й сказала: — Я вдячна вам, хоча за Джанет мені вели кий жаль... Але відчуваю, що добра й благодарна ви людина, що довірити її вам можу. — і обличчя її сколихнула така усмішка, ніби зодягнула його у нове багатство. Коли виходили, Джанет поцілувала малюка у щічку, а на материне рам’я поклала голову на про щання, здавалося, там вона хоче зачерпнути силу. Але мати злегенька підвела її голову й тихо шепну ла: — Годі, ідіть уже, швидше ідіть... Поліціянт ще поклав на стіл свою адресу й вони пішли. На небі зорі зав’язувались у ясні, лілейні китиці, а вечірній вітер ніс уже весну... Керуючи автом, полі ціянт інколи підводив зір на Джанет і бачив як вона дивилась кудись поза вікно у просторінь і рамена її ледь тремтіли... — Холодно тобі, Джанет? — Ні. Мені лиш все ще дуже дивно й трохи бояз но якось. І моя мати там... — Повір мені, Джанет, що швидко знову її поба чиш. — Може не треба так... Але я вам вірю — і щось як би усмішка появилася на її устах. За якийсь час авто скрутило в ще одну вулицю й перед ними розкинулися невеликі городи й ряд од наковісіньких, але чепурних домів. Перед одним з них поліціянт зупинив авто, висів з нього й відчинив перед Джанет двері. А потім узяв її за руку й заспо кійливо сказав: — Ходи... У нас тобі буде добре... Але Джанет вихопила від нього руку і не йшла... Зненацька відчинилися двері й назустріч їм вий шла жінка, а біля неї, по обох боках, двоє дітей. Вітаючи Джанет, жінка підвела вгору руку й спокій но та лагідно сказала: — Я — Мішел, дружина Де- нієля, а цих двоє діток — це Джиммі й Лія. Ми на те бе нетерпляче чекали. Ходи до нас! — І, взявши дітей за руки, поволі почала сходити вниз до Джа нет.. Гостинно й привітно горіли у вікнах дому світла, а в них ясне, мов льон, волосся жінки блистіло ніжною ласкавістю. Враз у мелодійному голосі цієї жінки Джанет вчувся начебто голос її матері — такий оксамитовий був і він колись, коли її мати ще була дуже молода. І Джанет, подавши поліціянтові руку, несміливо ступила перший крок, а потім другий, а тоді, вже не зупиняючись, ішла далі й далі... Її супроводив місяць, просвітлюючи стежку аж до самого дому. А там, уже не далеко й не в глибоченних надрах землі — радісно й сильно билося людське серце. Го моніло воно зовсім близько, особливо біля дому Мі шел і Денієля — людини з м’яким серцем під суворою уніформою. Мейпелвуд, 22-го квітня 1982 року. ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ— КВІТЕНЬ 1985 13
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
