Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
нахилилася над прилавком, на якому лежали овочі, і швидко почала згортати їх до своєї полотняної тор бини. А потім, на мить, пристанула на роздоріжжі, щоб, либонь, знову вернутися на лавку. До неї швидко прискочив поліціянт: — Хіба так можна, та ж ти крадеш чуже добро?! Його зустрів дивний погляд її очей: у ньому не було ані світла ані теміні, ані переляку навіть, ні... Раптово її уста зійшлись у сердиту лінію, а з очей її виглянула ненависть: — Чого чіпляєтесь? Чого вам від мене треба? Від вас я не беру... Я — не злодій, я лиш голодна... — Однаково, що тебе спонукало до крадежу, ти зараз повинна віддати ці овочі! Ії обличчя усе спалахнуло рум’янцем і вона твер до рішуче кинула йому ніби виклик: — Хоч що ... а я нізащо в світі цього не зроблю! — Коли так, скажи мені, де ти живеш, і ми підемо до твоїх батьків, вони про це мусять дізнатися... Дівчина не обзивалася: вона ще дужче затиснула уста у тверду лінію й судорожно й цупко пригортала до себе полотняну торбину з пограбованим... — Тоді... не залишається нічого іншого як нам разом піти на поліційну станицю, а там... Дівчина сполохано глянула на нього й тихо й ла гідніше уже мовила: — Я вам у всьому признаюсь, тільки туди мене не ведіть. Моїй мамі боляче буде, в неї й без цього турбот забагато... У мовчанку впали зорі, розсипавшись по небу... А потім, поволі, виправдуючись наче, почала: — Кілька днів тому я покинула свій дім — і від цього часу не їла... тому... — Чи ти розумієш в чому зло? Сьогодні була перша твоя крадіж, завтра може прийти друга... а там третя — і ти звикатимеш до цього... Байдужіти меш... Ти таки зараз мусиш вернутися додому, до своїх батьків. Тому ще раз питаюся тебе, де ти жи веш? Знову вперта мовчанка й неспокійний погляд дівчини та час від часу шум авта, що кудись, ніби в божевіллі, мчали... — Я чекаю, — кинув слова в тишу поліціянт. — Що вам сказати... хіба те, що я вже ніколи не думаю вертатися додому... — Чи ти може будеш з таких, а їх безліч сьогод ні, які покидають батьків на те тільки, щоб шукати пригод, бо, мовляв, у батьків заскорузлі, відсталі по гляди на світ, то й біля них уже не цікаво. — Ні! — Вона уся почала труситись: у неї трем тіли рамена й обличчя її захололо у таку прозору блідість, начебто його взагалі уже не було... — Ти хіба сама розумієш, — заговорив поліціянт, — що вночі залишитись тут не можеш, небезпечно й холод великий ще дуже. Коли — не вдома, тоді на поліційній станиці переночувати мусиш, а вранці хтось все одно відвезе тебе до батьків. Від того не втечеш... Дівчина здригнулася й очі її потемніли з переля ку: — Я вам усе розповім, повірте мені, тільки прошу не ведіть мене туди... — Хай буде, — погодився він. — Але спершу пі демо до крамниці і я заплачу за те, що ти забрала, а потім, — і він рукою вказав на ресторан, — ми з’їмо вечерю, а при тому ти мені оповіси, що сталося, чому ти втекла з дому. У ресторані дівчина припала до їжі так, начебто боялася, що хтось зараз їй усе забере. І лиш час від часу на поліціянта зупинялися її блискучі очі, ніби заляканого голодного звірятка... Аж коли наситилася вдосталь, поміж жадібними ковтками гарячого чаю, вона почала розповідати: — Я називаюся Джанет Феленер. Мій батько, знаєте, вона зненацька обірвала на цьому слові, і її розпач ливо сумний погляд наскрізь проникнув поліціянта. А потім продовжувала далі: — Мій батько понад мі ру випиває. Кожного вечора, коли вертається до дому він на нас усіх накидається лайкою, а часто нас і побиває. Найбільше попадається моїй матері, особливо тоді, коли вона бідна стає в нашій обороні. Вдома нас семеро, найменшому біля року. Мама доб ре знала, що я піду з хати, лиш я їй не сказала коли... І чи це не жахливе — вона мене навіть не затримува ла, бо знала вона, що добра в цих злиднях немає ме ні чого чекати... Ми живемо в сусідньому містечку. Щоб дістатися сюди мені доводилося кілька разів зупиняти авта. І якось ніби пощастило... — Втомлено провела рукою по своєму обличчі й в тому місці по казалася продовгаста брудна смуга. Знечев’я з гірким докором жбурнула в нього словами: — А так скажіть самі, щоб ви зробили, коли б бачили так, як я, що з кожним днем моїй мамі сил убуває?... Йдучи до цього містечка думала денебудь знайти працю — мамі помагати й самій жити, як лю ди. Хотіла б ще ходити й в школу, але про це, ма буть, треба забути... Джанет похилилася на стіл і закрила обличчя ру ками, — худими аж прозорими... А згодом почала знову говорити: — Чи ви думає те, що мій батько завважить, що мене немає вдо ма?... Напевно ні... Одній мамі буде жаль за мною. Але, яке її життя?... Найменше з нас мусить залишати на сусідку, а сама ходить прибирати по хатах, щоб усіх прокормити. Бож батько ніде надовго не загріє місця. Денебудь трохи попрацює, а тоді, на підпит ку, починає колотнечу — і його викидають з праці. Вдома домагається від мами грошей і останки заби рає, ще й поб’є при тому, щоб не противилась йому... А я, здається, ще й тепер могла б усе йому простити за одне його ласкаве слово... — Затихла й уста її жалісливо зламались, в під кову, начебто в малої дитини. — Скільки тобі років, Джанет? — запитав полі ціянт. — Незабаром п’ятнадцять буде... — і замовкла. А там докинула: — Може вам буде дивно таке подума ти, але я боялася вас ще тому, бо завжди вважала, що всі чоловіки такі, як мій батько: сердиті й дуже недобрі... ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ— КВІТЕНЬ 1985 11
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
