Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
валося, що ось-ось забагряніють сліди сестриної крови на білому снігу, рознеслося голосне ’’гальт” і серед засніжених піль з’явилися вагони вантажного поїзду. Якою ж спасенною ласкою здавалися тепер утомленим мандрівникам ці брудні, відкриті вагони. Але радість-ілюзія скоро розвіялася. Коли поїзд рушив, а льодова струя січневого повітря вдарила по головах та грудях нужденно зодягнених паса жирів, кожний знав, що це буде друге падіння під хрестом. Вітер різав льодом і прошивав до кости, помарнілі постаті, а вони, притулені один до другого з жовтими обличчями й погаслими очима слухали стукоту залізниці й хилилися від подуву зими, як степова трава, поволі засинаючи та відлітаючи в кращі теплі краї. Марусина нога на диво покращала, але Оленчині груди грали й гуділи як паротяг, а кашель її, зви чайно сухий і уривчастий, звучав тепер якимсь особливо гострим тоном. Маруся дивилася з триво гою на сестру. ’’Присягни мені, Марусю, що не пла катимеш, як я тут замерзну, що підеш дальше, що збережеш своє молоде життя. Ти знаєш, що тато і мама цього не пережили б. Хай хоча одна з нас зіс- тане в живих. Присягни мені, сестричко!" Але Маруся не присягала, а стягнувши з себе старий подертий шалик, обвивала Олесину шию і наказувала їй не віддихати глибоко оцим льодовим повітрям. "Глянь Оленко, на цих двох старших людей біля нас. їхні очі дивляться вже з тамтого світу, вони вже допили свою чашу, вони вже в Бога. На них при сягаю тобі, що не може й мови бути, щоб я тебе залишила. Ми мусимо пережити, перебороти це пекло, показати ворогові, що ми сильніші за нього. Не даймося, Оленко, злій долі!” Маруся ще щось шептала сестрі, але поїзд заглу шував її слова. А шкода, що їх ніхто не чув, бо вони були сильні й тверді, як правда. Ні, не про весну й квіти, не про любов і красу вона говорила, а кричала проти вітру про вогні крематорій, голод, тиф, биття і кривду, про месників, про Божий суд. Слова її, гарячі й мужні, топили сльози й будили замерзаючу сестру від білої смерти. Обидві вийшли з поїзду мерців живі, залишаючи за собою закостенілі тіла з очима повними співчуття для тих, що йтимуть далі. І знову ж чвірки і дальший марш, але колона вже коротша, багато коротша. Під вечір похід зупинився перед брамою табору Мавтгавзен. Де ж тут узяти вільного місця на стільки нових жителів? Вигуки, запити, непевність, і мороз, тріскучий мороз. Врешті брами відкрилися і новий ясир заповнив майдан. Минали години, довгі й пронизливі, як вічність. До краю вичерпані в’язні заточувалися і падали в сніг мов те осіннє зів’яле листя. З юрби почулися голоси самооборони, самозбереження: ”Не спати, за жадну ціну не засинати, встояти на ногах, не лягати на землю, рухатись, топтати ногами сніг, вправляти кожним фібром тіла, не дрімати, не спати, жити, жити!” Але втома — несамовита, а сон — одинока потіха, тиха пристань, від терпінь, від мук... Як сходило раннє сонце й прозвучав заклик до купелі, прийшлося переступати нові сліди, нове щедре людське жниво, що його скосила довга зимо ва ніч. Перед дверима парні дано приказ стягнути всю свою одежу й взуття і один за другим пряму вати до гарячої купелі, а після неї, ще вогким та голим-босим, шукати призначених бараків та нової одежі. (І Тебе, Христе Наш, обнажували й били, і вінком терновим голову Твою святу калічили, і на хрест нагого й босого прибивали, і кликали, і смерти Твоєї очікували!) Ця купіль і все, що після неї слідувало, стало остаточною Голготою. Як запала ніч, з бараків розносилися воі симфонії світу — кашель, харчання, задуха, гарячкове маячіння та всі інші симптоми легеневого запалення та приспішеного, тим разом уже гарячого, кінця. Це було третє падіння під хрес том. Ті, що й його пережили, були справжніми вибранцями ласкавої долі. До них належали й дві сестри. Пережили вони ще й дальші етапи, ще й інші табори. Тендітні, вимо рені голодом, їхні тіла нагадували вже тіні-привиди. Лише очі їх горіли вперто надією. Війна добігала кінця. Танули сніги, а з ними й сліди диких звірів. Зелень перших трав лягала м’яко на австрійські гори й поля. Надходила весна, вертали птахи з вирію. Ще десь далеко гуділи літаки й демон війни догравав свій пекельний марш. А як Ісус, Син Божий, воскресав із мертвих, перші американські танки в’їздили в брами табору. Христос Воскрес, Оленко! Христос Воскрес, Марусю! Дві пари великих карих очей гляділи назустріч кращій долі. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
