Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
СЛІДИ ... В німецьких т аборах згинуло немало українських ж ін о к і дівчат, а про них чомусь мало згадується. Хай цей спомин буде квіт кою в їх пам’ять! Сорок літ, це атом у календарях вічности, але доля нашого земного буття, який же це довгий шлях, ще й засіяний щедро-густо зерном терпінь. А як і бували проблиски сонця, спомини вертаються чо мусь більш уперто до днів болю і скорбот, наче шу кали б у них якогось особливого гарту, якоїсь дивної сили, що помогла б перетривати пекло й донести в світ волі цілу несплямлену й непродану душу. Багато зим лишало на снігу сліди, але вони зни кали в заметах життя. Вітри розвівали їх по світу, а весни вкривали їх усе новим і свіжим цвітом. Проте є сліди з-перед сорока довгих літ, незатерті ні часом, ні життям, сліди одної хресної дороги. Збиті чвірками, покриті лахміттям, живі ще люд ські кістяки міряли свій, для багатьох останній, шлях серед січневої хуртовини 1945 року, залишаючи за собою долину сліз і крематорій, горезвісний Авшвіц. Відгуки східнього фронту ставали все ближчі й виразніші. Тому похід, гнаний розлюченою сторожею, посувався приспішеним темпом, наче вій сько при відступі. Може й надія гнала всіх отих не щасних вперед, надія на чудо порятунку. А між ними молоді й старі, чоловіки й жінки, всі виснажені го лодом, недугами, биттям, страхом. Біль і втома, під кошували ноги, мороз сік лице й груди, а йордан ська зимова ніч блищала зорями, вказуючи мандрів никам дорогу на захід. І було щось біблійно-апокаліптичне в образі отих тисяч приречених. Ні, було в них щось з Гол- готи, і хто вмів дивитися очима душі, мусів добачити в кожного з них на спині хрест, тяжкий хрест. Несли його й ті, що вірили в Ісуса, і ті, що його відкинули, і ті, що його не знали. Серед нічної тиші пролунали стріли, а за ними другі й треті. Похід зашумів, занепокоївся, але довга валка посувалася вперед, а її початок і кінець розпливались у теміні ночі. Аж на зорі, як почав обрій сіріти, очам до краю втомлених та пере мерзлих в’язнів явився приголомшливий образ. Уздовж шляху, в ровах лежали сотки тих, що їх за втому, за сповільнену ходу без милосердя роз стрілювано. На білі їх лиця лягла вже вічність, а з нею мир і всепрощення. І здавалося, що вони див ляться з отого берега з жалем і смутком на тих, що їм ще було дано йти далі. Лише багряні сліди невин ної їх крови червоніли на непорочно білій скатерті снігів якимсь особливо пекучим болем, не так скаргою чи докорами, як німим свідоцтвом неви мовної людської драми. Під вечір, як почали знемагати вже й найсиль- ніші, колони задержалися на нічліг десь серед селянських забудовань. Задубілі ноги, закостенілі руки в’язнів грілися коло теплої шкіри корів, телят, коней. Якою ж шляхетною виглядала тоді ота тиха скотина, що гляділа здивовано на непрошених гостей, огріваючи їх теплом свого віддиху. Не слід кривдити звірину, пришиваючи її ім’я людським катам. На досвідку похід страдників рушив у дальшу, незнану їм путь. В одній з чвірок ішли дві сестри. Одна кашляла сухим, уривчастим кашлем, а друга кульгала на зранену ногу. Переживши, мов чудом, усю каторгу Авшвіцу, проходили вони й тепер спільно цей новий етап мучеництва. ’’Обіцяй мені, Оленко, що й не оглянешся, як я впаду, а підеш дальше бо вб’ють і тебе. Там наші рідні чекають хоча на одну з нас. Обіцяй мені, обіцяй мені”! Але Оленка не обіцювала, а закинувши Маруси- ну руку на своє плече, тягнула сестру вперед і шептала їй щось крізь кашель, але вітер розвівав її слова ген по засніжених полях. Яка шкода, що ніхто їх не чув, тих тихих, ніжних слів. О ні, не про голод і тиф Оленка говорила, не про вогні крематорій, не про биття та страх, навіть не про гідність, що її зуміли мужньо відстояти оці дві молоденькі сестри в Дантовому пеклі Авшвіцу. Оленка говорила про весну й квіти, про любов і Воскресіння, про волю. "Бачиш їх, Марусю, оці червоні сліди край дороги. На них, обіцюю тобі, що не лишу тебе, що ми дійдемо цілі й живі до волі- воленьки, що будемо ще радіти життям і розказува ти колись нашим дітям, за що ми боролися”. "Цієї ночі я мала добрий сон, віщий сон. Тато прийшов до нас, у золотих своїх ризах, з хрестом у руці. Приголубив нас, перехрестив і полив на мої груди та на твою ногу свяченої Йорданської водиці. Мені так легко стало дихати. Я хотіла йому розпо- повісти про все, що ми перетерпіли, але він усміх нувся і образ його розплився в імлі. Ми переживемо це лихоліття, Марусю!” Але Марусині сили канули, а кожний крок палив нестерпним болем. Хода її сповільнювалася, десь над головами звучали зловісні стріли смерти, а люті голоси сторожі зближалися, кріпшали. І тоді, як зда
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
