Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48-49
50-51
52-53
54-55
56
мені дальше маячилась стежка,що нею я спішу до мами, але виглядала вона мені коротшою, яснішою, виразнішою. Гарячково взялась я писати листи. По бібліо теках висиджувала я довгими годинами, вишукуючи все можливе про Україну, про Другу світову війну, еміґрацію тощо. Неясний образ подій почав приби рати щораз то виразніші контури. Проте всі мої нама гання добитися якимсь чином до моєї мами, до моїх рідних батьків, чи хоча дізнатися про їхню долю, натрапляли на щораз то більші перешкоди. Я бачила, що адоптаційні установи захищають передусім права та привілеї прибраниз батьків, закриваючи перед си ротами двері до правди. — Як ставилися до вас, Лідіє, ваші прибрані батьки? — спитала я. — Чи знали вони про всі ті про цеси, що нарастали в вашій свідомості, про ваші спроби знайти своє походження тощо? Вони ж вас сироту прийняли за свою, вирощали, годували, вчили, до школи посилали, надіялися знайти у вас любов, зрозуміння. — І все те я їм даю, чи радше віддаю, як відда ється людині самоцвіт. В моєму серці — запевняла енерґійно Лідія — глибока вдячність для них. Я ніколи не могла б їх скривдити, не то словом чи ділом, але навіть найменшою гадкою. Я буду стояти при їхньому боці, як вони постаріють і потребува тимуть опіки й піклування. Батько, італійського походження, за званням дентист-хірург, менше мною займався. В нього було обмаль часу. Проте мама ба жала справді щиро, щоб з мене виросли люди: возила до школи, поучувала, картала, як треба було. — Обнімала й голубила — додала вже я пере конливо. — О, ні! — заперечила рішуче Лідія. — Ні разу в житті мама не обняла мене. Я так іноді чекала на це тепло. Як дуже мені його бракувало в житті! Як тужила я за тим, щоб мене хтось щиро, сердечно, тепло приголубив, поцілував, погладив. Кожна дити на і чи лише дитина, цього хоче, цього прагне... Але ні, не думайте зле про мою прибрану матір. У неї вже мабуть, така вдача. Вона і р л а н д с ь к о г о роду, може сама дитиною не зазнала родинного тепла, материної ласки. — Даруйте мені, Лідіє, що я зовсім нехотячи, торкнулася цієї, як бачу, вразливої струни вашого життя. Але можливо, що це дозволить мені зро зуміти ще краще вашу велику тугу за рідною матір’ю та вашу снагу в шуканні її, чи хоча її слідів. Розка зуйте дальше казку своєго життя — просила я Лідію. — Так, це справді казка, — усміхнулася Лідія. — Але для тієї казки треба було кінця, щасливого кінця, а він не надходив. Минали місяці, ба, роки, а я все ще безуспішно шукала, шукала. В проміжку часу я скінчила школу, одружилася і сама стала матір’ю, відчуваючи тепер гостріше як коли, потребу знайти, добитися свого кореня. І тоді, як мені здавалося, що до нього я таки ніколи не дійду, ласкава доля протягнула до мене свою помічну руку. Якось припадково познайоми лася я з однією старенькою монахинею. Вислу хавши уважно моїх турбот і жалів, дорадила вона мені звернутися в моїх пошуках до Католицької Еміграційної Служби, що спонзорувала адоптацію та переміщення сиріт. І дійсно, її щира порада увін чалася успіхом. Відповідь прийшла напрочуд скоро, а до того ще й вістка, нечувана, прекрасна, радісна вістка. Сестра! Я маю сестру! Так, я маю рідну сестру, і то в цій країні, теж адоптовану якоюсь доброю людиною. Знову ж нова хвиля гарячих листів, питань, благань, телефонічних розмов і — чекання. І ось одного зимового вечора задзвонив телефон і в ньому почула я мій власний голос: ’’Лідіє, тут Гелен, твоя сестра. Тридцять довгих літ шукаю за тобою...” Того лютневого дня падав сніг великими білими платами і зараз же танув, бо місяць лютий в Кентакі, це вже провісник весни. На летунському майдані рух, хоч це лише Лексінґтон. Дві жіночі постаті застиглі в німому обнятті. Фотоапарати клацали, спрагнені сенсацій журналісти юрбилися, але сестри тримали одна другу міцно, наче боялися втратити себе наново. І саме тут, на цьому етапі їхньої долі, постукала я у великі дубові двері Лізиної вілли в гарній, під міській околиці Лексінґтону. Дві пари синіх очей, так подібних до себе, повітали мене привітно. — Заходьте, ви перша українка, яку ми пізнаємо — вигукнула одна з сестер. Це була молодша Лідія. — Як добре, що ви близько, будемо дружити. Я мушу знати все про Україну, про нарід, що з нього ми вийшли, про землю наших батьків. Я вже багато дечого дізналася. А тепер, ось відчитайте нам українські та німецькі написи на знімках, доку ментах, листах. Гелен привезла багато дечого з собою. На мій превеликий жаль, привезла й те, з чим я ніяк не можу погодитися, чого я ніяк не очікувала. Лідині очі глянули сумно на стіл, де лежали старі, пожовклі знімки, з нерівними берегами та запахом десятиліть. На самому верху я запримітила знімок похорону. — Ми сироти — шептала Лідія. Наші батьки померли одне за одним, ще дуже моло дими. Я брала знімки обережно в руки і вдивлялася в молоді, усміхнені обличчя моїх земляків. Сестри слухали уважно, як відчитувала я їм давні, полинялі підписи зі знімків та документів. — Ваша мати з Києва, а батько з Галичини, цебто Західньої України. Мабуть познайомилися в Німеч чині, де їх вивезено насильно на працю. Правдо подібно туберкульозе скосила їх так молодо. Війна, недостатки, брак поживного харчу, туга за батьків щиною, страх і всі інші марива чужини сприяли цій недузі. Від цієї знаменної зустрічі минуло два роки. Посипались знову ж листи на всі сторони світа. Зголосилися друзі та знайомі батьків, ба навіть двоюрідний брат покійного батька. Поїхала Лідія з діточками провідати, познайомитися. Вернула щаслива, що має гарну, щиру, свою родину. А всетаки давня туга за мамою не вгасала. Та стежка, що вилася крізь сни у маривах дитинства та візіях юних літ, була все ще нескінченою. Лідія відчувала, що мусить нею дійти до кінця, що є ще відтинок шляху, який очікує її невідклично. Буває іноді, що сама доля промощує людині шлях у її святих пошу ках. Так і Лідії трапилася зовсім ненадійна нагода побувати в Европі, коли її чоловік дістав неочікувано вакаційну працю в ділянці наукових дослідів у Швей царії. Однієї липневої днини прийшов для Лідії довго Докінчення на ст. 45 ’’НАШЕ Ж ИТТЯ”, ТРАВЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ 1984 11
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48-49 
50-51 
52-53 
54-55 
56 
