Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48-49
50-51
52-53
54-55
56
ОКСАНА МОСТОВИМ СТЕЖКА ДО МАМИ Була вона, оця стежка, спершу тільки мрією. Не мов тонесеньким рильцем карбована, появлялася вона Лідії в глибоких снах, ведучи її крізь непрохід ні провалля, кручі, далекі оселі, ген- до якогось не розгаданого Ельдорадо душі. Лідія не знала, де й що воно, але прагнула цілою своєю істотою дійти до нього. Хоч стежка зникала іноді з обрію буднів Лідія все наново знаходила її, невтомно прямуючи нею даль ше. Лідія, це пара ясних очей, смагливе обличчя, темно-русяві пасма розвіяного волосся і щирий ус міх на устах. Це струнка молода жінка в синіх ”джін- сах”, так подібна до інших своїх американських ро весниць, а так інша від них усіх багатством свого українського серця. — Немов крізь густий туман часу бачу себе, мале худорляве, голодне дівчатко, десь на перехрестях непам’ятних днів — розказує Лідія. — Кидають мною наче м’ячиком із сиротинця до сиротинця, все нові й нові лиця схиляються надо мною, чиїсь руки ведуть мене руїнами міст, чиїсь уста говорять до ме не чужою мовою. Я намагаюся збагнути все, наздог нати своїми тендітними стопами довгі зимні кроки моїх сирітських днів, але моє неспокійне дитяче сер це чомусь не хоче з тим усім примиритися і вистукує вперто все одну й ту саму гарячу мрію — мама. Великий залізний птах несе мене хмарами понад землю. Може до неї, до мами? Я ступаю на якусь нову землю. Висока білява пані бере мене до себе в теплу соняшну країну. І знову ж роки густого пилу забуття. Лише десь глибоко на дні душі, все той самий незбагненний го лос туги, безмежної туги за кимсь чи чимсь давно втраченим. А літа пливуть у безвість і я з ними, по погідних схилах каліфорнійських виноградників над синім плесом Тихого океану, серед дбайливих людей. Я росту, довге волосся спадає хвилями вже на дівоче плече і я знаю, що моє дитинство вже за мною. Я кладу свою улюблену лялю у вигідну коробку, обтулюю її теплим накривалом і довго вдивляюся в незабутній оваль ангельського обличчя. Десь із надрів моєї підсвідомости встають неясні зариси забутих образів. Я їх відганяю, бо вони мене чомусь пекуче болять. Проте однієї днини, як мої шкільні друзі різних рас та народів розказують молодій учительці про своє походження, я починаю вперше збирати роз дрібнені кришки моєго життя і складати їх, мов камінці мозаїки, в один суцільний образ. Тисяча питань роїться в думках, але з їх хаосу виринає безсумнівна відповідь: я — сирота, без роду. На мехіканському смітнику нужди найшли мене мабуть добрі люди і пригорнули як свою. Всі мої питання збувають батьки скупими відповідями. Я кінчаю середню школу і вибираюся в світ. Мене й так усе якась сила непереможно й вперто тягне на схід, на схід, на схід. Життя в Нью-Йорку не дуже то безпечне для молодої дівчини, але зате цікаве, повне виклику й наснаження. Я працюю і вчуся. В мене сильний гін до всього гарного. Вибираю студії декоративного мистецтва, оглядаю музеї, слухаю концертів, пишу поезії. Як добре було б побувати в Европі, там ко лиска західньої культури! Рішила їхати і взялась вивчати німецьку мову. Чому кожний уважає її тяжкою до вивчення? А може десь — колись я нею говорила, може в минулому житті? Дехто вірить у мандрівку та відродження душ. Для отримання паспорта потрібне мені сві доцтво народження. Довго приходиться на нього чекати, вкінці надходить. Якось байдуже пере глядаю його і раптом світ завирував передо мною усіми барвами веселки. Протираю очі, може це помилка, може сон. Ще раз гарячково перечитую кожне слово, кожну букву з пожовклого листка паперу. Мою свідомість прошиває в ту мить почуття неописаної радости. А з глибин, в яких ціле моє життя ворушилося щось незнане, вибухає вульканом правда, та правда, що її так жагуче прагнуло ціле моє єство. Я маю маму — правдиву, рідну маму! Її на ім’я Марія! Родила вона мене в післявоєнних роках у Німеччині. Значить, моє бажання вивчити німецьку мову це не реінкарнація душі. І батька маю, і прізвище маю, коротке, нескладне, милозвучне прізвище. Вже як я заходилась ховати оцей мій незабутній, пам’ятний документ, мій зір зупинився на невеличкій замітці біля імен моїх батьків: Україна. Де вона, оця Україна, яка вона? Все моє знання про Україну обмежувалося до згадок про неї як члена Об’єдна них Націй. Значить, я — українка. Я не байстря, не мехіканське циганча, не підкидьок, в мене рідні, правдиві батько-мати, я маю своє ім'я, своє власне коріння, я належу до українського народу! Радість і жаль розпирали мої груди, я хотіла кричати на ввесь світ і кликати: ’’Мамо, де ти, чому віддала ти мене чужим людям?” — Того літа, — продовжувала Лідія — я таки вибралася до Німеччини. Основною моєю ціллю було, очевидно, місце мого народження. Скільки я не находилась, не настукалася у двері різних урядів, чула все одну й ту саму відповідь: таке прізвище в нас не зареєстроване. Що значить — не зареєстро ване, вже кричала я. Гляньте на мене! Живу я, чи ні? Тут я родилася, тут я на світ прийшла. Ось, бачите, це дата й місцевість моєго народження, а це імена моїх батьків. Що ви за країна, яка не має евіденції роджених у ній громадян? Але двері урядів байдуже закривалися перед моїми очима. Пригноблена безуспішними пошуками, верну лася я з Німеччини додому, рішена робити дальші спроби через місцеві еміграційні установи. В снах 10 НАШЕ Ж ИТТЯ”, ТРАВЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ 1984 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top