Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48-49
50-51
52-53
54-55
56-57
58-59
60-61
62-63
64-65
66-67
68-69
70-71
72
На очах у прохожих чоловіків, що ніяково одверта ються... Знизують плечима... Стають і дивляться до всього звичними, байдужими очима євнухів... Вона приходить до нас у місто у важкій робі як тяжкий докір сумління і найтяжче прокляття за чиюсь вину... Якщо ми не будемо соромитись за себе в такій ситуації, то чи взагалі ми зможемо коли- небудь соромитись?! Хтось згадує старі слова — ’’лицарство”, ’’честь”, ’’шляхетність” — хіба можуть ці слова коли-небудь стосуватись чоловіка, який, насвистуючи, звик проходити повз жінок у важких роботах? Хтось нагадує, що її покликання — материнство, народжування і виховання дітей. Але ж для того, щоб мати дітей, треба бути закоханою, щасливою і чарів ною... А для того, щоб виховувати дітей, треба мати що передати їм у спадщину. Хіба може вона в тих умовах зберегти радісну усмішку, рідну мову, звичаї, традиції, що віками розвивались як вираз націо нального єства і обличчя народу? На селі вона зараз чи не єдина моральна сила, що материнським інстинктом тримається якогось ладу в світі, де "чоловіча плоть” так здеморалізо вана пияцтвом і так заанґажована найсучаснішою ідеєю "легкого хліба”... Над її головою проходили і вкопувались зморшками на чолі (такими зморшками, що коли б вони хоч не передавались дітям, як батьківський ”код" жури і безпорадности!) війни, революції, братовбивства, колективізація, голод, людоїдство, пожежі, окупації — і могили, могили, могили — без хрестів! Над її хатою зі свистом і ревом проносився технічний поступ. Але — Боже мій! Чому він десь несе людям полегкість і достаток, а від неї везе хліб і дітей? Чому він говорить до неї чужою мовою — і зовсім не дивиться їй у вічі! Чому хліб перестав бути святим і наче втратив смак? Чому люди — малі й старі, не цілуються хоч раз на рік — на Великдень? Трактором проторохтів повз її хату технічний поступ. Але вже люди не збираються вечорами пого моніти, порадитись і поспівати пісень. Заспівати її старої і вічно нової: Візьми, мати, піску ж м еню , Посій його на каменю, І коли той пісок зійде, Тоді син т вій з війська прийде... Вони напиваються ще зранку — раніше, ніж встигнуть заглянути один одному в вічі. Опиваються сини і внуки, п’ють і опускаються десь на заробітках дочки — і стають якимись чужими. Виснажена болем утрат і працею, засушена одинокістю, нині вона не йде за голосом любови до життя і мудрістю продовження роду... Вона замисли лась над своїм природним покликанням — і загадує нечувані питання: а чи варто народжувати для сучас ного світу дітей... Одна-дві дитини на сім’ю — це формула вимирання народу... Ще не отямившись від минулого, вона вже сьогоднішнім днем — у світі, над яким згущуються хмари перенаселення, а навколо спалахують зловісні блискавки і доноситься знайомий гуркіт грому... Що зараз скажеш старими словами про рівність і право жінки? Вона має всі громадянські права. Але ще більше обов’язків... І все ще снить вона ідеалом лицарського кохання, мужнього захисту, домаш нього достатку і затишку. Новому мінливому світові розхитаних норм вона нав’язує незмінну умову: старе питання про порядність і стару серенаду про вір ність. Я слова розгубив на дорогах чуж их, Щ о с к а ж у тобі, рідна дорого? (М. Рильський) Наші поети не оспівують її вроди, а важко сповідаються перед нею. На кілька років стала нашим сентиментальним гимном "Пісня про рушничок”. І не випадково: невиразні слова і жаліслива мелодія цієї пісні служила нам виразом комплексу вини перед десь далекою, десь забутою матір’ю... Невідомо для чого вона ’’водила мене у поля край села”; зате добре відомо, як вона безпорадно заламувала руки і, скорившись долі, проводжала в Бог зна яку "далеку дорогу”. І всім нам, незалежно від ранґів і чинів, хо тілось в інтимному затишку спогадів виплакати свою підсвідому вину і тугу за цією єдиною вірною материнською любов’ю, що ніколи не питала, за що нас любити... Так, у світі усталеної байдужости і ненависти, у світі вкоріненого недовір’я і підозр вона залишалась єдиною, як Сонце. Неважко було її оцінити... Але як важко було перебудувати життя так, щоб в найбільші свої хвилини ходити за порадою саме до неї і, не криючись, шанувати її — не словами, а синів ською любов’ю і вірністю. Щоб з поточної ієрархії цінностей піднести її з самого долу і поставити над усіма дорадчими — так як поставила вона своїх дітей над усіма вартостями. "Білими губами упівголос буду вам казати за себе. Я ішов від мами у біленькій сорочці, сам білий. З білої сорочки сміялись. Кривдили мене і ранили. І я ходив тихенько, як білий кіт”. (В. Стефаник). Якими все ж таки ми повертаємось до неї, що пустила нас у білій сорочці, і стаємо перед її облич чям і перед власним дитинством? (Стаття написана 1969 року. Подана повніст ю ). Передрук. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48-49 
50-51 
52-53 
54-55 
56-57 
58-59 
60-61 
62-63 
64-65 
66-67 
68-69 
70-71 
72 
