Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48-49
50-51
52-53
54-55
56-57
58-59
60-61
62-63
64-65
66-67
68-69
70-71
72
ДНІПРОВА ЧАЙКА (ЛЮДМИЛА БЕРЕЗІНА-ВАСИЛЕВСЬКА) нар. 20-го жовтня 1861 p., померла 13-го березня 1927 р. ЄРИХОНСЬКА РОЖА Я бачила квітку — з святої землі Побожні прочани до нас занесли: Без пахощів, сіра, посохла, негожа, Та квітка була «єрихонськая рожа». «Це дивная дквітка», — прочанин сказав, Поклав на долоню, водою полляв, І — диво! Рослина прочнулася враз, В очах розгорнулась, в очах розцвілась. Отак же часами, як рожа пустині, Міняється серце од ласки в людині. цями, передавана по зв’язковій лінії з рук до рук, просякнута потом повстанських кишень, а деколи й з присохлою краплиною крови зраненого на ворожій засідці або при переправі через кордон повстанця. Скільки трепетного щастя вона приносила матері, дружині, дівчині повстанця... Коли траплялись рідкі свята і в нас було чим її порадувати, притиснувши "естафетку” до грудей, Ірина відходила дещо подалік від нас. Сідала на самоті і обережно розпростовувала на коліні тоне сенький листок, щоб не розірвати, не загубити одного словечка, однієї букви не пропустити, що золотом розсипані на скупім папері. Читала, схиливши голову, а з очей тихо спливали два потіч ки як полин гіркого щастя, виповненого по самі береги тугою, турботою та постійним вигляданням. Золотом та червінню вже забагряніли Курма- ницькі ліси. Востаннє маршуємо Перемиською землею в напрямі східнього кордону, прошиваного всю ніч сяйвом ракет. Кожний з нас мовчки в душі проща ється з опустілими селами та могилами друзів- повстанців, густо порозкиданими на нашому мар шруті. Тут пройшла частина нашої бурхливої моло- дости і з нею залишаємо тут і частину наших сердець. Перед нами переправа через кордон: перебрід річки, заскороджена чорна смуга, на якій обережно передаємо собі, щоб не зірвати, проводи ракет. Тоді форсовний марш до дротяної засіки, гарячкове перетинання дротів, відтак переліз через засіку і далі форсовний марш, поки небо не зашаріє, щоб якнай дальше відбитись від кордону. В переході через Самбірщину нас зустрічає районовий — наш давній друг, чоловік Ірини. Він весь сіяє з радости зустрічі. Тисне долоні, розціло вується, розпитує про переправу через кордон, а при тому наче все ще чогось вичікує. Я розумію його РАДЯНСЬКА СИСТЕМА КОНЦТАБОРІВ ПЕРЕД СУДОМ СВІТУ. (Нотатки з Брюссельського процесу 21-26 травня 1951 р.) Уривок із свідчень Ядвіґи Ковальської: Далі п. Ковальська дає надзвичайні відомості про життя й побут жіноцтва й матерів у концтаборах. Зо крема вона повідомила суд, що в 1945 р. до далекосхідніх таборів привезли масово українських дівчат, обвинуваче них у підпільній повстанській акції проти більшовицьких поневолювачів. Вона свідчить, що наші дівчата в най страшніших умовах концтабору були зразком організова- ности, свідомости і принциповости. Старі таборяни з пошаною дивляться на це горе і незламне духом молоде покоління українських жінок. неспокій. Відводжу під руку: "У вас народилась доня, поздоровляю”. Він аж затремтів. Відтак шапку з голови і вгору, сміється, знов до грудей нас: ”Ух, який я щасливий! Значить, все гаразд? Коли? А як вона?” Опісля до мене: ’’Попрошу провідника, щоб відпустив перезимувати в Перемишлі. Як думаєте — дозволить?” — Не сумніваюсь, — запевняю, щаслива його щастям, хоч по правді не знаю чи дозволить. — Не виплекалась мені доня. В постійній нагінці та поневіряннях воно захворіло на запалення легенів і... На її могилці я поставила пам’ятник нашій печаль ній любові. Очі в Ірини наповнились сльозами: — Отже знав, заки загинув... А я всі ці роки мучилась думкою, що так ніколи й не узнав... а він знав... тепер мені стало легше... добре, що зустрілась з тобою. Кажеш, хотів прийти? Ох, як я чекала... але прочувала, що не прийде. Востаннє як відходив, я так і сказала: ідеш катам в пащу, не побачити мені більше тебе. А він на те: Хіба не знаєш? Я б крізь землю пробився до тебе, нігтями прорив би тунель попід кордон, але моє життя належить перш усього Україні, і тут ти мусиш поступитись. Ми всі вже сиділи в м’яких кріслах, згадували колишнє, говорили про сучасне. До кожної доля ще всміхнулась, хоч у різних вимірах. Коли прийшла пора прощатись, Ірина відвела мене вбік і напів- прошептала: — Така любов буває лиш раз в житті. Вона могла вирости лиш там... Все інше вже не те, — правда? Я дивилась в її зворушене обличчя і не відпо відала, а моя мовчанка говорила голосніше за всі слова. Альманах ’’Гомону України” за 1981 рік.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48-49 
50-51 
52-53 
54-55 
56-57 
58-59 
60-61 
62-63 
64-65 
66-67 
68-69 
70-71 
72 
