Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48-49
50-51
52-53
54-55
56-57
58-59
60-61
62-63
64-65
66-67
68-69
70-71
72
ЗУСТРІЧ Та це ж вона! — донеслось до мого слуху, незва жаючи на густий гамір у вестибюлі готелю. Ми з’їжджались на конвенцію, і однією з магіч них паличок, що нас туди притягали, була нагода зустріти знайомих, особливо тих, з якими не плека лось тісніших контактів. Не вспіла розглянутись, як біля мене з’явились три жінки. Дві з них мої подруги з дуже особливих обставин підпільно-визвольної боротьби на рідних землях. Зустріч з ними зразу насунула хвилюючі спогади з минулого. — А її пригадуєш собі? — вказуючи на третю, спитала Нуська. Приглядаюсь їй уважно і думаю про себе, що час це ворог людини, а не жоден лікар, як звичайно його називають. В кращому випадку він поганий знахар, який лиш зверху пригоює рани і при тому наводить свої химерно-змінливі порядки. Час насміхається над людиною, постійно нагадуючи їй, що вона лиш тимчасовий подорожній на цій землі. Ось передо мною вдягнута зі смаком жінка, яку я повинна б упізнати, і щоб не завдати їй болю, зволікаю з відпо віддю. Цупко зосередивши пам’ять, вивчаю кожну рисочку її обличчя, з надією віднайти оте щось особ ливе, яке відрізняє її від усіх людей на світі і чого навіть час не всилі зруйнувати. Мій погляд зупи нився на її повних губах, що кутиками ледь замітно здрігались. — Ірина? — Впізнала! — її обличчя прояснилось. — Стільки часу та простору пролягло від Курма- ницького лісу до Нью-Йорку, — зворушено розціло вувалась зі мною. — Як довідалась, що приїжджаєш, так постановила собі за всяку ціну зустрінутись, — не вгавала. — Як подорожувалось? Ти пам’ятаєш...? Майже кожний день цього зловіщого літа сорок сьомого був виповнений сонцем. Здавалось, Господь своїм ласкавим промінням надолужував повстанцям за лихоліття, яке кругом насувалось на нас. Пере- миська земля бовваніла пусткою насильно висе лених сіл, по дорогах між ними шлялись польські війська. Єдине місце, що залишилось повстанцям, був ліс, на прочіску якого окупант кинув неспівмірно великі сили. Кожний день — боротьба за життя, а кожна ніч — повна небезпек, освітлювана ворожими ракетами виправа у польські села на здобуття їжі. Єдиний засіб поминути винищення — це розпо рошення малими групами та у всій своїй дії присто сування тактики протилежній логіці, якою керувався б ворог у своїй офензиві на повстанців. Наша група часто змінює місце постою, а вкінці задньовуємо в гущаку, майже під Перемишлем. Кругом нас щоднини просуваються ворожі колони в наступі на ліс. Гущак лиш вузькою шийкою прити кає до лісового масиву і якщо б її відтяти та пере чесати кущі, нас витиснули б в чисте поле, а там судьба перерішена. Проте з харчуванням ми в дещо кращому поло женні за інші групи. Раз в тиждень раннім попо- луднем, коли залишені на місцях польські селяни вертаються домів з базару, підсуваються двох з нашої групи до доріжки, що перетинає кущаки, наслуховують. Через якийсь час доноситься легкий шорох галузь, відтак з'являються на ній дві жінки — Ліля та Ірина, що живуть в Перемишлі. Дійшовши до умовленого місця, уважно розглядаються, а тоді швидко, тихцем заглиблюються в кущаки. Там підби раємо від них клунки і приводимо на постій, щасли вих, що виправа вдалася. Принаймні, ще на цей раз... Навіть у ворожих стеж не могли викликати підозріння дві молоденькі вагітні жінки, що поверта лись з базару, втомлено вгинаючись під важкими клунками на спинах. Ми вмовляли їх закинути їхню гру з вогнем, вижили б як і інші, але наші самари тянки і слухати не хотіли: ”Ви що? — хочете, щоб назад ми двигали оці клунки до Перемишля?” — дорікали нам за завваги. Коли вони серед нас, я милуюся Лілею, якій під цю пору дев’ятнадцять. її смагляве ніжне личко, обведене чорними, химерно порозкиданими вітром локонами, з великими затіненими карими очима так чарівно вродливе, що й вагітність нічого з нього не відняла. Вона по-дитинному довірливо всміхалась, наче й не усвідомлювала собі сили своєї краси і ця тепла безпосередність ще більше додавала їй чару. Ще молоденькою юначкою під час німецької окупації Ліля співпрацювала з повстанцями, які часто квартирували в домі її батьків. Тепер серед повсяк денної нагінки тут важко було прожити, тому чоловік її поїхав на по-німецькі землі з наміром знайти мешкання та влаштуватись на роботу. Просив її бути обережною та не наражуватись на небезпеки, що чаїлись тут по всіх углах. Ліля все гарненько йому пообіцяла і, подруживши з Іриною, двигала клунки у ліс, щоб у критичний час прокормити повстанців. — Я міряю свій тиждень не від неділі, а від дня, коли ось з вами, — бувало, завважувала Ліля зі звичайною їй чарівною усмішкою. Ці простенькі слова багато нам говорили... В Ірини своя причина. її чоловік в повстанцях, він районовий провідник, але не тут, а по тім боці кор дону, в підсовєтській Україні. Часом казала: ’’Ось я вам, зате якась добра душа може накормить його, не відмовить помочі у важкій годині”. Перш ніж приві тається, вона своїм поглядом пронизує нас тривож ним питанням: Чи живе мій чоловік, батько дитяти, яке виношую під серцем...? Відтак не про повну небезпек дорогу в ліс розказувала, лиш перш усього запитувала чи маємо щось для неї. Оте ’’щось” це лист-естафета, які нераз висилав її чоловік зв’язковою лінією до неї. Скручена цигаркою, на тонесенькому папері, густо записана ’’естафетка”... З пообтираними кін- Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top