Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48-49
50-51
52-53
54-55
56-57
58-59
60-61
62-63
64-65
66-67
68-69
70-71
72
дружина російського офіцера, яка пішла у війну за своїм чоловіком і воює при його боці. Українські студенти відносяться до цих своїх дівчат-борців зі зворушливою ніжністю. Вони в розмові з ними поважні і приятельські і навіть на момент не дають їм відчути, що вони є дівчатами. Група, з якою ми зійшлися у лісі, серед здвигнених нею на індіянський лад "віґвамів” (вона складається зі студентів: Мельника, Сушка, Дідушка, Черника, Семирозума і Берегуляка, з яких кожний має одну або й дві медалі), оцінює ролю цих бойових дівчат з незвичайною увагою і повагою. Далека-далека від якоїнебудь неповажної думки, увихається між ними, з крісом на рамені і з мрійним виглядом, ця ясноволоса дівчина, немов би вона СОФІЯ ГАЛЕЧКО ТРЕТЯ МЕТА ТОВАРИШАМ ІЗ МОЄЇ ЧЕТИ НА СПОМИН СПІЛЬНИХ ТРУДІВ І БОЇВ Під Соколовом боротьба в повному розгарі. Москалі заатакували праве крило. Стріляють гонведи і моя чета. Від часу-до-часу беруть участь у боротьбі друга і перша чети. Більша московська сила підсунулася вночі й лягла в ярі перед нами. Часом вузький яр порскне люто й закидає нас градом кульок. Часом зачорніють козаки на далекій рівнині. За крісовим іде гарматній вогонь. Відізвалися наші гармати. Сірий дим заслонив яр перед нами. — Добре б’ють! Що хвилини летить у гору їздець із конем — сіра, збита маса московських плащів і крісів... Мої хлопці всміхаються вдоволені... — А що, ходіть ближче, відхочеться вам воювати з нами!.. З-поміж хат, за якими крутилися козаки, блиснув во гонь. Це московська гармата прокинулася і зачала балачку... Перша ґраната впала за нами. З картоплиння біля яру підносяться сірі тіні, йдуть до нас. Кількадесять кульок, і лягли знову на землі. Тричі посилаю до четаря Каратницького по резервові патрони й тричі одержую відмову. — Це тільки мені здається, що треба більше патронів. Стріли щораз густіші. Біля кожного стрілвіконця багато лусок із патронів. Вже не жду на прикази. — Двох санітетів бігцем по патрони! — Муніційні вози вже за водою! — відповідають мені. — Хотяй би в третьому селі! Два стрільці з червоним хрестом на рукаві біжать ровом на ліво. Глухий зойк і сірий дим над нашими окопами. Це російська ґраната перевернула один із наших скоро- стрілів і — з чемности — не експльодувала... З-під розваленого окопу підносять присипаного зем- силою ідеї, за яку бореться, мала свого рода лагідну але непоборну над ними владу. Образ, настрій, дух'цього невеличкого відділу є того рода, що зрозуміти це може тільки той, хто стрі неться з тим віч-на-віч. Те, що комусь дома може видатися чимсь романтично-чудесним у війні, тут є зимною і кривавою дійсністю; питання, які могли би комусь насунутися дома, тут нікому не приходять на думку. Нестерпне і докучливе почуття огорнуло би кожного на думку, що в присутності цих дівчат могли би бути порушені інші справи, а не чисто політич ного чи мілітарного характеру. Один погляд очей панни Софії, відсуває літами збирані міщанські жарти, чи дотепи. лею, блідого на смерть, старого румуна, що стояв при ско- рострілі. Стріли щораз слабші. Втихають поволі. — Що там, Кривицький? — Патронів немає, пане четарю! — Принести їх! — приказую другій четі. Мої хлопці бліді, пригноблені, стоять при крісах. Збудовський витягає нотатку й дере горячково листи. За його прикладом роблять це саме й інші. Тихо, тихесенько... Тільки часом перелетить понад головою шрапнеля, або зойкне жалібна тонка московська кулька. Зі сусідньої чети, ба, навіть зі сотень над самою Стрипою, передають останні патрони. Знають усі, що коли тепер забракне тут муніції, про пало все... За хвилю прибігають санітети з трьома скриньками патронів. Нам здавалося, що принесли найкращий обід, або й скриню зі золотом... Не кинулися би на неї з такою радістю, як на ці малі лискучі шматки заліза... Стріляють знову, поволі, спокійно! — Це ’’стара война”!.. Присилають нам допомогу, тридцять мадярських ново бранців, із якими годі розмовитися. Тягну кожного за плащ і призначаю йому місце. Кладу кріс у стрілвіконце й показую, що мають уважати, чи не йдуть москалі й стріляти! Вони вперше в розстрільній, тому й невелика це поміч... Сірі тіні зближаються щораз до нас... Наша артилерія починає грати знову... Перша ґраната паде сливе прямо в наші окопи. Москалі так близько, що годі вже добре ціляти. За першою ґранатою йдуть чотири інші й порскають на нас землею. — Бігом до телефону! — кричу до першого стрільця, що стоїть біля мене. — Артилерія бере закороткий мірник! Нехай зараз стріляють дальше, бо повистрілюють нас усіх! Стрілець, як пискавка перебігає попри мене й сліду юча шрапнеля розривається уже перед нашими окопами. — Бондього переломили! — голосить хтось тривожну вістку між нами. Наче б у відповідь на це паде з-заду, зі села Соколова, в наші окопи російська кналька. Вслід за нею друга, третя... — ”Ю ж” є в Соколові!! — каже ляконічно, своїм лем ківським говором, вістун Батейко.
Page load link
Go to Top