Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
МАРІЯ ЧИЖ-МАРИНЯК РОДИНА В ДЕМОКРАТИЧНИХ ДЕРЖАВАХ ВІЛЬНОГО СВІТУ — ЗНІВЕЧЕНА РОДИНА В СРСР. Докінчений У 1945-1954 хвиля переслідувань охоплює пово- ротців з примусових робіт у Німеччині та свідомий український елемент, який підтримує спротив Укра їнської Повстанської Армії (УПА) в Україні. Тоді со- вєтська влада виселила цілі підгірські райони, ба жаючи позбавити УПА запілля. Переслідувались цілі родини, яких частина попала в акцію масового ви возу, чимало людей арештовано. В СРСР арештують несподівано без ніякого попередження, ані слідства. Навіть зразу не об’яв ляють арешту офіційно, тільки викликають з хати підступом, або просто забирають силою. Коли приходять у хату, що звичайно буває вночі, заявляють тільки, що їм треба від жінки деяких ін ф ормації що завезуть її до уряду автомашиною і все це не потриває більше, як півгодини. Деякі жінки не підозріваючи нічого, забирають і дітей з собою, яких від них зараз же під брамою тюрми відби рають. Часом, у менших тюрмах, зачиняють дітей разом з мамою, аж у таборі (прим, на Колимі), розлу чають їх назавжди. Коли арештують тільки чоловіка, жінка не може добитися з ним побачення, або подати передачу. Ій взагалі навіть тяжко знайти в’язницю, в якій зачине но чоловіка. Часто прийняті передачі не доходять до в’язня, або теж приймають їх для нього й кілька мі сяців після його смерти. Під совєтськими тюрмами довгими годинами стоять безконечні черги жінок, бабусь і дітей, щоби подати арештованим передачу, в якій є чиста білиз на, рушник, харчі іт.п., а від них дістати брудну з во шами й плямами крови, або й не дістали нічого. Ав торка книжки ’’Оглянувшись назад”,4 після кількох місяців подавання передачі без звороту брудної бі лизни, довідалася від других людей, що її чоловік вже давно на Колимі. Для мужчин, які не признаються до жадної вини й незважаючи на побої і тортури не підписують бре хливих заяв про себе і других, не передають пе редач хоч часто їх забирають від жінок під тюрмою. Жінок засуджених чоловіків примушують прого лосити публічно своїх чоловіків "ворогами народу”. Це стає додатковим фальшивим доказом вини мужа. Деякі жінки приголомшені погрозами НКВД (або МВД) проголошували таку заяву в часописах, або на зборах установи, де їх чоловік працював. Публіка, читаючи такі заяви, починала вірити у їх правди вість. Про подібні випадки згадують очевидці, як М. Приходько, В. Юрченко і другі. "З часом я довідався правду про мою ж інку, а саме — після мойого арешту мою друж ину кілька- кратно кликали в НКВД вночі на довгі допити. їй до раджували написати ’’сповідь” про мою "контрре волюційну діяльність. Коли вона відкинула це, ка ж у чи, що не вірить аби я був винуватим, у такій акції, їй сказано взяти розвід зі мною і опублікувати це в часописах і загрожено, що як цього не зробить, втратить працю і буде вигнана з Києва. Під ж ахли вим натиском вона зголосила розвід і виреклася мене в часописах, а через два місяці одружилася вдруге. Незадовго потім була знову закликана до НКВД. Тоді наказано їй, без пояснень, залишити Київ і заборонено замешкати в якомунебудь більшому мі сті України."4 Завсім аналогічний випадок описує другий в’язень, український учитель, засланий на Соловець- кі Острови. 'Одержав листа. Д руж ині поставили умову, або взяти розвід зі мною і порвати всякі зв'язки, або залишити учительську працю. Питається що ро бити.”5 Відречення від мужа шкодить йому дуже, але зовсім не поправляє опінії його дружини в НКВД, ані теж долі її і дітей та родини. "Якщо ж інка відрікається свого м уж а після йо го арешту, вона признає, що вважає його винним у контрреволюційній діяльності і за це уважают ь її винною, що вона, знаючи про це, з ним разом жила. Якщо вона не відрікається його, тоді вона винна, що сумнівається у непомильності НКВД."6 Так само діти повинні відрікатися прилюдно батьків, плямуючи їх як контрреволюціонерів. Чита ємо у споминах очевидця про те, як він, син свяще ника в селі Вікнина, вінницького повіту, мусів відпо відати у кожній школі за своє ’’соціяльне походжен ня”, хоч дід його був кріпак, а як був визволений, був безземельним селянином. "У школі в Солодонівці обіцяли вкінці прийняти мене, але поставили умову: "Відмовтесь від батька в пресі” — сказали так мені. Ця диявольська вимога не заскочила мене. Я вж е мав подібну історію, коли після закінчення семирічки хотів вступити до уман ської, т ехнічної школи. Я тоді прийшов з Умані до батька і спитав, що мені робити. Він сполотнів, але сказав рішуче: "Ти мусиш так зробити, бо інакшого виходу немає. Бог буде тобі свідком, що ти зробив це з примусу. "Та хоч в "Уманській Селянській Прав ді" м іж десятками відмовлень від батьків кричало і моє відмовлення, до технічної школи мене не прий няли".7 14 ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛЮТИЙ 1984 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
