Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Хліб нам привозили з станції Тростянець. Коли посилали по хліб підводу, то кілька студентів їхали як охорона, боялися нападів. Наші студенти почали потроху тікати, не могли витримати. Я теж вирішила утекти: почувала себе співучасницею знущань над людьми. Хазяйка порадила мені жодних речей з собою не брати: ні одежі, ні постелі. Дала мені саморобний ніж — оборонятися від напасників. Я сама пішла на станцію Тростянець. Знову ті ж двадцять кілометрів, знову через заросле бур’яном село. На станції Тростянець лежали опухлі від голоду селяни. Спершу я не могла купити квитка на поїзд, бо був наказ — студентам квитків не продавати. Але несподівано пощастило. На станцію привезли підводою нашу студентку з болячкою на нозі і я влаштувалася як супровідниця. Мене та інших утікачів з "прополочної кампанії” виключили з Інституту за дезертирство, але потім відновили. В серпні мене з іншими студентами знову мобілізували на ’’уборочну кампанію” на Полтавщині. Голодних і опухлих селян тоді вже не було. Рисунки Віри Д раж ко ПРО ОКСАНУ МЕШКО Оксана Яківна Мешко — найстарша за віком з усіх членів Української Гельсінської групи: в січні ц.р. вона почала свій 79-ий рік життя. Не знаю, чи лічить вона ці роки. Думаю, що для неї набагато важливіша тепер інша хронологія, адже Оксана Яківна не може відзначати своїх іменин ні з онуками, ні з родиною, ні навіть із друзями: третій рік Оксана Мешко перебу ває в засланні — і не просто в засланні, а в такому проклятому Богом і людьми закутку, в якому можна вважати її живцем похованою. Це — селище Аян Ая- но-Майського р-ну Хабаровської області. Недавно одна її знайома з Москви (я припускаю, що це була Олена Саннікова) хотіла відвідати Ок сану Мешко в засланні. Свою Одіссею вона описала в листі, що в самвидаві відомий як ’’Лист невідомого автора до Марини”. Ось як вона описує селище Аян: "Це крихітне селище, загублене серед високих скель, дуже бідне і незатишне на вигляд. На березі — ні пристані, ані причалу. Лише кілька моторових човників стоїть. Вигляд понурий, одноманітний, сі рий. І постійно — дрібний набридливий дощик. Отут я відчула повною мірою нарікання Оксани Яківни на здоров’я: адже в неї гіпертонія і важка хвороба очей — їй просто протипоказаний клімат з такою підвищеною вологістю. Атмосфера роз ріджена, дуже відчутний брак кисню. В такій мі сцевості й здоровій людині не дуже затишно ж и НАДІЯ СВІТЛИЧНА ти, — а як ж е Оксані Яківні? Адже їй уж е 78, — так писала авторка в вересні 1982 року, і продовжу вала: — Якщо я почну називати всі її хвороби — боюся, що сторінки цієї до кінця не вистачить! Не говорю вже про психологічний гніт — глуху ізоля цію Аяну від зовнішнього світу. Якщо ти захочеш знайти поселення на краю світу, куди немає ні шля хів, ні доріг, де забезпечена тобі цілковита самот ність, — краще від Аяну нічого не вигадаєш". Авторка цього листа — москвичка Олена — ро била відчайдушні спроби, щоб своїми відвідинами, добрим словом співчуття прикрасити це могильне заслання. її пригоди почалися ще в Магадані, звідки вона сподівалася за якихось півтори-дві години до летіти до Аяну місцевим літаком. Виявилося, що з Магадану туди взагалі нічого не літає, і з Охотська теж, є тільки один літак до Аяну з Миколаєвська-на- Амурі, а до Миколаєвська — тільки через Хаба ровськ. "Хотіла я було вже відмовитися від цієї за тії, але прочитала листи від Оксани Яківни — і не по собі стало. Вирішила битися до останнього": через безнадійне чекання на переповнених аеро дромах, перевантажені лінії, довжелезні черги. В Ая- ні майже завжди погода нельотна. "Тут люди тижнями чекають", — пояснили їй у Миколаєв- ську. "То як ж е мені туди добратися?" — "Ніяк!” — ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ, 1983 З
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
