Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
З ЛИСТОПАДОВИХ СПОМИНІВ (Листки з денника) Цієї ночі вибухла війна. Летять кулі понад наші вікна, а їх свист наповняє надіями людські серця. Ми побідили. Що принесе завтрішній день: смерть, чи тюрму — байдуже. Але сьогодня ми пережили день побіди. Наші війська заняли дворець, суд, намісни цтво, сойм і магістрат. У наших руках панцирні само ходи й склади амуніції. Наше військо здобувало техніку. Вулицею Льва Сапіги йшла боєва лінія. Мені вдалося перейти фронт. Коло 2 години їхав польський самохід із білою хоругвою на переговори з нашими. Стріля нина затихла. Санітарі несуть ранених до шпиталю на техніці. Наш дім лежить при боєвій лінії біля польської головної квартири. Вечером видно страшну луну. То горять магазини Головного Двірця. Всі вікна заслонені матерацами. В 6 год. рано виходжу з дому, щоб зголоситися до роботи. Садівницька вулиця вже замкнена. На мурах ще розліплені маніфести Української Ради в чотирьох мовах: українській, польській, німецькій, жидівській. На наш стрих упав ґранат. Розбив старий портрет і куфер стрийка з Америки. Поміж кулі вдалося мені зайти до школи. Кан целярія розбита, всі акти на підлозі. Шиби пови бивані. Забиваємо із сторожихою двері. Пізним ве чером, зовсім темними вулицями йду до хати. Люди радо й безкритично підхоплюють та повторяють всілякі поголоски, як прим.: ”До всіх міст середньої Европи ввійдуть війська коаліції та держатимуть лад, доки Конґрес не установить границь”. Шіснадцять днів під кулями. Всі сусіди сидять у пивниці. У деяких знайомих уже шестий раз ревізія. 21 листопада. В ніч під св. Михайла поляки взяли Львів. Із Києва не прийшла до нас поміч. Наше військо подалось на схід. Мають зібрати сили, пожертву вати всі родини, що лишились у Львові і Львів збомбардувати. Йду вулицями міста. Ніяких слідів українського життя. Все немов із болю завмерло. Перший слід, що ми живемо, це відправа в Волоській церкві. А вечором стрічаю на вулиці двох малих хлопців, що обнявшись за шию, співають: ”Ще не вмерла Україна...” В кілька днів пізніше вулиця Руська 3, а відтак Бляхарська стають осередками нашого життя. Все що живе, заходить до редакції Впереду, не виключаючи о. Стефановича й радника Барвін- ського. Є вже Редакційний Комітет ’’Нашої Мети”, зложений із п’яти жінок. Зорганізовано також допомогову акцію. Ходимо по шпиталях і тюрмах. Український Червоний Хрест працює на всіх ділянках. Вже ніхто тепер не оспорює права жінок на працю. Та не в будівництві й творенні Держави, а як звичайно, припала нам роля рятункових стацій, там, де вже не поможе ніякий порятунок. Дістаємо право сконтролювати одноразово всі важніші в’язниці й шпиталі з нашими полоненими. Виїздимо на захід. Відвідуємо табори. Вечорами й по ночах пишемо меморіяли, звіти, протести. Інтер- веніюємо в справі зловживань. Про трьох тижнях, об’їхавши табори серед дуже гострої зими, вертаємось напів живі до Львова. Таке сильне бажання одну ніч спокійно відпочати в своїй неопа- леній кімнаті! Але перед 10 год. хтось стукає у двері мого помешкання. Це курієр приносить із команди дозвіл: виїхати через фронт на українську сторону. Домагалися цього наші провідники за ціну, що три пані з Польського Червоного Хреста відвідають польських полонених у наших тюрмах. Цілу ніч не сплю з зворушення, що поїду туди. Рано перед 8 год. приходить д-р Ф. Дає поспішно кілька інструкцій і зараз треба їхати. Перед французьким готелем ждуть два авта. Маємо кілька валіз, випханих паперами й листами до тих, що живуть у ЗУНР., письмами батьків і матерей до синів на полі боїв. Зявилось коло сотні людей. Всі нам завидують, що їдемо у рай. Ми також цієї думки. Перед від’їздом ревідують ще наші річи, але досить побіжно. За пів години виходимо з бюра і їдемо. Від возить нас санітарний шеф д-р Сабатовський, а коло шофера сидить санітар із прапорцем Червоного Хреста. На боєвій лінії між Личаківським парком і Винниками авта задержуються. Йдемо дальше дорогою, вкритоюснігом, поміж Д окінчення: СЛУГА БОЖ ИЙ * * * Відповідаючи на відкритого листа, одержано го з..., мушу передусім Вп. Панам, що підписались на цьому листі, подякувати за уступ, в якому, Пано ве, погоджуєтеся на мою думку, що українцям тре ба якнайблищого порозуміння і згоди м іж різними українськими віроісповіданнями в дусі християн ської любови. У свойому письмі ”До української віруючої пра вославної інтелігенції” нічого більше й не хотів я, як тільки такого зближення і взаємного пізнання. Бо його уважаю необхідним до осягнення національ ної єдности. У письмах і посланнях Андрея Шептицького можна знайти багато подібних думок. Нам хочеться підкреслити, що на жаль, доброї волі щоб пізнати один одного мало се ред нашої спільноти. Часто, якже часто, ті хто взиває до з’єднання на ділі розуміє це як приєднання до його групи. Колись ми вважали що ріка Збруч це те що ділить нас. Те пер існують різні річки психологічного ’’Збруча”, які не вміємо засипати, чи через які не хочемо поставити мостів порозуміння. Письма-послання Митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ з часів німецької окупації. Друга частина. Йорктон, Саск. 1969 — Канада. В цитатах заховуємо правопис і мову оригіналів. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
