Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
Василь Кострицький ВОЄННИЙ БІЛЕТ Ч. 1. 217. 838 Мустафа знав, де лежать вони, — цілим стосом, — і коли цельтове шатро зайнялося кучерявим димом і полум’я веселими язиками почало лизати поли і верх шатра, Мустафа встиг вихопити звідтам тільки дві такі забавки. Важкенькі були вони, ці гостроносі, довгі, матово-темно-зелені протитанкові стрільна, однак він, хоч і з трудом, зумів приволокти їх обидві додому. Кругом дзичали кулі, було часом ясно чути стрілянину, але Мустафа мав щастя і ні одна не зачепила його хоч би трошки. — Це для тих ґяурів, які прийшли сюди... Кричать, лаються і стріляють людей без розбору. Це для них буде! Ось прийде Алі і Мустафа покаже йому, що він придбав. Буде чим похвалитися і перед іншими хлоп цями з нашого села. Гори мовчки дивилися на село з прозорої далечини. Вони були укриті пишними ковдрами снігу і ці покривала додавали цілій місцевості урочистого і святкового настрою. Вдень сонце пригрівало досить помітно, — весна була не далеко, — і вже починали дзвеніти веселі струмочки, але гострий північний вітер з морозом прилітав з гір і злизував це тепло і забирав десь у гори. Там було насправді тихо і спокійно. Це тільки тут, при дорозі, стурбовано снували чужинецькі авта, захльоскані болотом, дбайливо завішані брудно-зеленими і строкато-пляс- тичними цельтовими покривалами та їхні танки, які бігали на широких пласких ланцюгах, роз гойдуючись на нерівному ґрунті і незграбно тикали довгими носами то в небо, то в землю. Часом про ходили солдати групами і все спішили, оглядаючись на всі боки. В селі було незвикло тихо. Залишилося кілька літніх і зовсім старих, переважно самітних, жінок та ще пси, які вешталися між хатами, шукаючи можливої поживи. Решта людей подалися в гори, там, де спали під срібними килимами загадкові скелі і де незримо витали над усім злоба, страх і смерть. Мустафа не звертав уваги на просьби і докори матері і на благальні крики сестер: вони кликали його з собою туди, в гори, якнайдальше від тих страшних, вічно розлючених, сильно озброєних чужаниць зайд. Ті зайди усюди шалалися з корот кими крісами-автоматами в руках, обвішані Гранатами і пістолями. ”Ах, дістати б отих Гранат!” — думав Мустафа, мружачи свої блискучі чорні очі під упертими бровами. — "Добрі забавки, добрі... або ще хоч би одного от такого автомата. От тоді я показав би цим ґяурам! Яхурбет!.. * Тьху!” Мустафа навіть знав, як з нього строчити, але не мав свого власного. Алі показав був йому, як це робиться. Він мав їх п’ять. І роздав їх старшим хлопцям. ”А мені не дав! Казав, що я ще малий. Та ж мені ‘ Яхубет = Прокляті! (араб.) скоро буде тринадцять і — малий?! Я знаю добре, як з нього стріляти”. Але Алі не дав. Алі приходить сюди лише вночі, коли вже все всюди завмре і затихне, навіть оті ґяури. Приходить, коли вже зовсім пізня ніч. Являється несподівано, безшумно, як тінь. Часом сам, часом з хлопцями і тоді оглядає все довкола. Часто дає розпорядження. Одного разу запитав Мустафу, чому він, малий, тут? Краще йшов би до своїх у гори. Але, не діждавшись відповіді від Мустафи, махнув рукою і з притиском буркнув: — Роби, що хочеш. Тільки бережися, не попадайся. Пам’ятай добре, щоб тебе не помітило око ні одного ґяура. Застрелять. Або впіймають — замучать, як зробили зі старшим братом моїм Каримом. І Мустафа запам’ятав це. Він бачив усе дуже добре і залишався непоміченим. От тільки не витри мав, коли шатра наїзників пожирав вогонь, а тоді почалася сильна стрілянина. Тоді Мустафа не міг витримати і вкрав два стрільна. Стріляли, так, і напевно по ньому стріляли, але ось він тепер тут, цілий і неушкоджений, і може похвалитися тим, що він придбав. Алі за це не сваритиме. ★ * * На станції вантажні поїзди — стоять довжелезні червоні ешелони — і між ними і між вагонами ходять мовчазні понурі тіні зі зброєю в руках, охороняють у тих вагонах вічний спокій тих, яким уже все однаково. Ні, вони охороняють поїзди від тих, хто приходить сюди і хоче довідатися, що там, в тих вагонах? І дізнаються. Багато, багато довгих бляшаних скринь є в тих вагонах, які прийшли сюди з далекої Азії. Кажуть, що в них є постріляні, жахливо покалічені в тяжких боях червоноармійці. їх багато там, тих трун, багато їх у тих вагонах. Це ті, яких було вислано до Азії в тягарівках, в поїздах, в танках, в літаках і гелікоптерах. Було вислано їх до далекого, нікому невідомого Афганістану, про якого ніколи ніхто не чув і якого намагаються знайти тепер на мапі дуже зацікавлені. Дуже трудно, бо не знають, де це — влада не говорить про це, — ага, бояться і ховають! Трудно, але знаходять: у цьому помагають запитувані школярі. Так, трудно, але ж нарешті таки помалу знаходять і тоді збираються і балакають про це потайки з запалом, затято, з лайкою, запиваючи тяжкі прокляття пивом або горілкою і закриваючись хмарами махоркового диму від допитливих ворожих очей, які так жадібно хотіли б побачитися оце, а наставлені вуха почути заборонені розмови. Як трудно ховатися з Правдою! Вона всюди, де їй захочеться, невідмінно знайде собі вихід, про сочиться, як вода, і тоді таки покаже себе і переконає тих, хто сумнівається в ній, хто наївно і довірливо повірить брехні. П родовж ення на обкл.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
