Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
пані, що порядкувала стіл до обіду. Привітно простягнувши мені руку, вона заговорила до мене по-німецьки: — Мій чоловік зараз повернеться. Він пішов дізнатися, скільки ми можемо вам дати матеріялів до вишивання і ниток для вашої майстерні і написати вам уповноважнення, як нашій представниці. Споді ваюсь, що ви задоволені й не відмовитеся пообідати з нами? Я почала дякувати й відмовлятися від обіду, покликаючись на поїзд, що відходив о 2-ій. Але це не допомогло, бо прийшов саме господар хати і, все так же мовчки посміхаючись, указав мені місце за сто лом поруч себе. Всі сіли і, схиливши голови над тарілками, проказали молитву та прийнялися за їжу. НАРИС В Рідній Школі, в Садочку, у Світличці — всюди йде підготовка дітей до Академії Шевченка. Вихователька в Світличці готує спільну, гуртову деклямацію. Діти пильно слухають вчительку, ретельно повторюють слова. Дехто з них споти кається, не може висловити, збивається на англій ську мову, по-англійському переписує. Вчителька терпеливо пояснює, повторює. Малюки завзято, щиро намагаються повторити так, як пані вчителька. Але ось одне дівча — найменшеньке — піднімає ручку і не збиваючись чистою, рідною мовою деклямує два перші рядочки. — "Як це ти, Софієчко, так швидко запам’ятала і так гарненько сказала?” — великі карі оченята глянули щиро в очі учительці: — ”Я не знаю”. — "Ходи сюди до мене, Софійко, хочеш я тобі дам ще віршик, коротенький, і ти його після того, що ви всі разом кажете — скажеш сама. Добре?” — ’’Добре. Я скажу”. Оченята спалахнули радістю. Ось уже і день академії. Хвилювання. Метушня. У найменшенької— тієї зі Світлички — серденько гупає несамовито. А мама ж нічого не знає — це її, Софійчина маленька таємниця-несподіванка для мами. Ніхто того не знає, ніхто того не помічає, як дуже вона хвилюється, яку таємницю ховає Софійка. Вишита сорочинка, спідничка, разочок намиста і кіски задерикуватими хвостиками на два боки. Всі вони стояли громадкою навколо вчительки за лаштунками і уважно прислухались до останніх вказівок. В залі вже сиділи батьки, брати, сестри. У Софійки і бабуня була. Звідтам було чути при тишений гомін. ”А мама — нічого не знає!” ... В голівці шугали рядочки віршика, опанував якийсь новий, незнаний ще досі стан. І ось вони вже на сцені перед спущеною ще завісою. Вона ще відділяє їх від публіки. Вчителька розставила всіх, останній раз нагадала слова вірша, нагадала як стояти, як вклонитися під кінець. Малій солістці-декляматорці пояснили як, після закінчення групової деклямації, вийти трохи наперед і виго лосити свій віршик. Діти хвилювались. Кожний по своєму переживав свій спільний виступ. Софійка виглядала спокійною і ніхто не знав як неймовірно калатало її серце. Це зробило на мене велике враження. Почулася родина з її традиціями і міцними підставами мораль ного виховання. Зачарована успіхом мого доручення та усім тим, що я бачила тут, я вже гірко докоряла собі за мій передчасний осуд, що, мовляв, ’’ситий голодного не розуміє”. Тим більше, що я, виїхавши о 6-ій ранку і то натще, була дійсно дуже голодна і не могла не оцінити зрозуміння цих моїх ’’ситих” госпо дарів, що уважно слідкували за тим, щоб моя тарілка не була порожня. — За тиждень ми всі приїдемо до вас і приве земо ще полотна й ниток, — сказала мені на прощан ня місис Арнольд. Так почалося моє знайомство з організацією YMKA і трилітня співпраця з нею. Нарешті завіса відкрила сцену. В залі було багато людей — рідних, знайомих, чужих. І всі вони так близько сиділи, ось тут знизу, і всі дивились на них, на своїх найменших. Дуже було ніяково і трохи лячно. Вчителька з-за лаштунків дала знак починати. Ох, і тяжко було згадати і вимовити перше слово! Але якось всі разом подужали хвилевий переляк і ... гуртова деклямація закінчилась під бурхливі оплески. Маленькі декляматори, збентежені стояли зворушливою кольоровою грудочкою. На обличчі кожного з них, у кожного по-різному, було стільки переживання, так промовисто виявленого. Опанувавши перше збентеження, малеча стояла усміхнена, відпружена. Оченята сяяли, і тах хотілось зірватись і бігти до мами. Але ... рішуче і відважно відділилось від групи карооке дівча, з косичками на два боки. Стало біля рампи і чітко та ясно без єдиної помилки виголосило свій перший самостійний віршик. Скінчило. Засоромлено, ніяково, ніби прохаючи вибачення глянуло на свою маму. Мама ж бо не знала і ніхто в родині не знав, що мала Софійка готувала віршик на академію Шевченка. Що вона переживала? Коли мама після вечері, коли вона була вже в ліжечку, міцно її поцілувала і почала казати, як гарненько вона задеклямувала — Софійка без жадної надуми, просто сказала: — ’’Мамо нетреба”. Мале дівчатко! Така подія-таємниця і успішне її завершення глибоко були пережиті. Настільки глибоко, що говорити про неї навіть з мамою не було сили. Кожне дитинча має велику, чулу і чисту душу. І лише від батьків залежить зберегти, не покалічити цю — маленької людини — душу — виплекати- виховати, як скарб свого народу, цілого людства. Баба. У восьму сумну річницю смерти мого найдорожчого мужа бл. п. Івана Мосевича складаю 100.00 дол. на Стипендійну акцію СУА в Бразілії. Люба Мосевич В пам’ять втрати нашої приятельки — сестри Ярослави з Мельників Марк, складаємо 25.00 доп. на Фонд студіюючої молоді в Бразілії, Ірена і д-р Теодозій Сеньковські
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
