Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
Але найбільше мене заскочили дальші питання: — А скажіть, скільки поля у вас? — Поля нема. — А худоби? — Є в тата чотири доньки, — я відповіла усміх нено. Навколо мене всі сиділи із замороженими мінами. Я відчула, що розмова не весела. Мене взяли в обертаси, і мені поволі почало роз’яснюватися про що тут ідеться. А особливо питання що я зі собою привезу коли приїду на постійно до Югославії мене зовсім приголомшило. Я загикалась і відповіла, що ще заскоро таке плянувати. Мені стало зовсім не весело. Незважаючи на це я вирішила, що не можна надто поважно трактувати цієї ситуації. Це ж була моя нагода побувати в Юґославії! По короткій мовчанці я трохи віддихнула, бо ду мала, що допит скінчився. А батько Василя тоді за питав з усміхом: — А скільки дітей будете родити? — Побачимо, я відповіла і собі усміхнувшись. Мені відступили вітальню, де я спала на канапі. Входиться в кімнату із закритого ґанку. Навскіс від цієї кімнати є кухня, а там вхід до ще трьох кімнат. Вікно з вітальні дивиться перед хату, на дорогу. Хоч правду сказати, це тільки вбита земля, побіч якої залито цементовий хідник. Авто туди переїде тільки коли сухо. Ще я добре не лягла, як уже заснула. Коли знову розплющила очі, наді мною стояла мама Василя і зривала мене на ноги. Вже був час вставати і йти до сусідки на каву. Я встала нерадо, бо ще дуже хоті лося спати. Годинник показував пів п’ятої, а для мене це дуже рання година. Але я вбралась, приготува лась щоб митися, але на те не стало часу. Ми пішли вдвійку до сусідки. Там, помимо такої ранньої години, була повна хата людей. Майже всі розмовля ли по-українськи, а багатьох я пізнала з поперед нього вечора. Мужчини якраз збиралися до праці, а жінки готувалися до домашньої роботи. Діти до сипляли. На столі виставлено келішки та малесенькі філіжаночки на підставках. Господиня витягнула пляшку темного напою і налила всім по чарці полин- нику, званого тут ’’пелінковац”. — Айде, на здоров’я! — гукнула й випила чарку до дна. Тьху! Яке воно гірке! Виглядає як смола, пахне мов терпентина, а розносилось наче свячена вода. Ще не встигла добре скривитися, як уже налито по другій чарці. Марно я відмовлялась! Це на здоров’я господині, не можна відмовитися. Сподівалася, що за другим разом легше ковтнеться. Та де там! Ще раз налито. В Тройці Бог пробуває. Знов стукнулися чар ками і випили. Аж тоді господиня заварила в дзбан ку каву з цукром. Таку неціджену налила кожному по філіжанці, і всі стоячи поволеньки попивали. Мужчини до того часу вже пішли на роботу, а жінки порожні філіжанки з осадом кави ставили на під ставку дном догори. Господиня по каві ворожила на цей день. Мені все стелилась довга дорога, листи і молодець на коні. Щойно після ворожби починалася хатня робота. Це включало годування коней, доєння корів, збирання яєць та помпування води у відра до кухні. Мені припало доїти корову. Господиня дала мені відро, запровадила до корови, а я, не здраджуючи внутрішнього страху, довго не думаю чи попросила, щоб цей перший раз вона мені пока зала, як із цією коровою обходитися, ”бо кожна корова має свої мухи”. Так я перебрала цей щоден ний обов’язок. От яка туристка! Снідали, коли вже покінчили всю необхідну працю. Це був мій улюблений час. Щодня я бігла до пекарні по свіжий хліб і часто зустрічала там Цєву і Стефку. Ми довго не затримувалися на балачці, бо всі спішилися їсти. Господиня краяла грубо хліб, мачала в яйця і молоко та смажила на маслі. До того пилося смачну каву, вже без осадів, з молоком, у великій філіжанці. Поки поприбирали після снідан ку, доходило до полудня. В цей час я свобідно ходи ла по селі, відвідувала знайомих, бо до вечора не мала більше обов’язків. Вечірні обов’язки були міні мальні, і, правду кажучи, їх від мене не вимагали, але я їх виконувала з почуття потреби. Полягали в тому, щоб помогти варити вечерю, подати до стола, наповнити відра водою і кинути сіна худобі. Родина разом снідала і вечеряла. Обіду ніколи не було. Мужчини мали перерву від праці в часі сні данку і тоді приходили додому з’їсти. Вони працю вали від п’ятої ранку до першої або другої години по полудні. Так залишалося їм ще багато часу за дня працювати на свойому полі, чи помагати будувати хату. Тут кожний будує сам собі хату. Раз одна старша пані намовляла мене прийти подивитися на хати, які її сини собі вже побудували, а також і на них. Власна хата означала, що її син краща пара, ніж Василь. До вечері часто присідали гості, навіть у будень. Розмова велась про вісті у селі та плітки. Тільки один раз я чула розмову політичного харак теру, і тоді тільки мужчини брали в ній участь. До кінця вечері надворі вже темніло і молодь виходила на прохід. Це виглядало так: в центрі села був парк і попри нього парами ходили молоді люди, взявшись попід руки. Одна за одною ішли пари хідником. Прийшовши до мосту, вони вертались назад. Хлопці, які не йшли в парі з дівчиною, стояли по боках, а дівчата тримаючись попід руки ходили процесією. Таке парадування давало нагоду всім зустрітися, а за годину всі розходилися меншими групами чи то до кафейки, чи в готель їсти, чи до чиєїсь хати на танці. Коли гурт молодих людей збирався в хаті, зараз грали пластинки на патефоні. Обов’язково гралося українські пластинки ”Микі і Банні” з Австралії. Грали також багато англійських, американських та югославських пластинок і гуляли до всякої музики. Чути було тільки тупіт босих ніг об дерев’яну підлогу. Часто такі вечори кінчалися співа ми надворі, а ще частіше господарі, або сусіди наганяли молодих людей спати. Щодня листоноша приносила листи від Василя із суперечними вістками: він дістав відпустку і приїде, він не одержав відпустки, просив приїхати туди до Загребу. Наступний день приносив знову зміну: приї де, не приїде. Так я вичекала шість днів і врешті вирі шила поїхати відвідати Василя. Довше чекати не Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
