Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
СВАТАННЯ В ЮГОСЛАВІЇ КСЕНЯ ОДЕЖИНСЬКА (Вирізнено на конкурсі ім. Михайла Островерхи) Наше знайомство розпочалося листуванням. Два українські архітекти поїхали до Югославії помогти відбудувати посілля в Боснії після землетрусу. При тій нагоді зібрали список молодих українців, які бажали листуватися з українцями в Америці. З цього списка я вибрала Василя. Хлопець — мій одноліток — любив співати, бавитися і цікавився світом, як і кожна чотирнадцятилітня молода людина. Ми листувалися сім років. Часом з захопленням я писала йому про прогулянки, про вакації, розбиті коліна і мої поступи в науці. Часом бракувало того ентузіяз- му. В його листах я все відчувала стриманість, май же формальність. А як при цьому можна розвинути щирість? Але ми не зривали контакту. З часом прийшла нагода підсилити нашу приязнь зустріччю. Я їхала в Україну, а в поворотній дорозі вирішила поїхати поїздом з Праги в Новий Сад в Югославії. Уявляла собі, що відвідаю Василя як турист. Ми могли б особисто пізнатися, пооб’їздити околиці, а за п’ять днів я плянувала відлетіти додому. Однак.... Після двадцяти чотирьох годин в поїзді я якось непевно висіла на станції. Це була неділя. День був хмарний, вечоріло. З кишені дощовика я витягнула маленький знімок Василя, ще раз подивилася і почала розглядатися. Скоро я зійшла в станцію і опинилася сама. Люди порозходилися, а Василя не було. Хіба забув що нині за день? Чекаючи, я оформила плян. Якщо не приїде, піду до готелю і ще раз вишлю телеграму. Десь за п’ятнадцять хвилин під станцію приїхало троє молодих людей. Дівчина в чудовій, густо вишиваній сорочці підійшла до мене і по-сербськи запитала котра година. Здвигнувши раменами, я відповіла по-українськи, що не розумію мови. Тоді вона мене обняла і представилася. Називається Цєва, кузинка Василя. Пояснила, що Василь служить при війську та буде старатися дістати відпустку, щоб мене зустріти. А покищо маю мешкати в домі батьків Василя і на нього чекати. Ми поїхали автом у село. Хоч я почувала себе дуже втомленою з дороги, розповіла їм дещо про себе, про прогулянку і про враження з України. Ми їхали близько двох годин, плоским тереном, попри безмежні зорані поля і ниви соняшників. Де-не-де видно було кілька хат, але нічого подібного ні до села, ні до містечка. Я була дещо розчарована, що Василя не було вдома, але думала, що це не робить різниці, що зможу сама їздити по околиці, хотіла навіть загостити над Адріятське море. Те все пляну- валося мені в голові по дорозі в село. Авто сповільнило і по правім боці за полем пока залось село. Шофер скрутив туди і під’їхав під хату, де нас вже чекала горстка людей. Поки я висіла з авта, горстка вже подвоїлась, і мене оточили самі чужі обличчя. Хата, перед якою ми стояли, друга від краю села, була невелика і нічим не різнилася від інших, що стояли поруч при дорозі. Зачинені фіртки, розма льовані всякими красками, відгороджували городи від хідника. Цєва представила мене в першу чергу батькам Василя, а потому запізнала мене з його братами, сестрами, кузинами, сусідами, племінниця ми та всякими родичами. Запровадили мене в хату, де я застала довгий застелений стіл, який сягав майже до самих дверей. Всіх прошено до стола, але господиня тільки мені поставила повний обід. Я не відмовляла їх гостинності, і з таким апетитом взялася до їжі, що навіть не чула дитячого гамору. Перекусивши, я розглянулась. Праворуч сиділа Цєва. Гарна дівчина, моя ровесниця. Чудово гово рила по-українськи і старалась мені все показати та познайомити мене з новими обставинами. Напроти сидів Славко, старший брат Василя, з жінкою Стеф- кою і двома маленькими доньками. Дивлячись на нього я вперше старалась уявити собі Василя. Слав ко, високий ростом, мав дуже потішну усмішку, і вуха як слухавки. Його розбурхане солом’яне волосся сягало до половини носа і закривало темні очі. Його дружина Стефка бавила дітей. Вона, ясноволоса, молода жінка, ніяк не могла повірити, що я сама вибралася в таку дорогу. Молодший брат Цєви, Йозо, вліпив в мене очі і не відвертав їх цілий вечір. Катери на, Михалька і Стефка, сестри Василя, сиділи при другому кінці стола і так вглибились у свою розмо ву, що на мене не звертали ніякої уваги. Всі вони мають дітей усього на кілька років молодших від їх нього вуйка. Жінки були гарно убрані в легеньких суконках, а мужчини по-спортовому. Тільки один Йозо сидів у краватці, і видно було по його міні, що це не було його бажання. Хата одноповерхова. Входилося через подвір’я на закритий ґанок. Саме тут поставлено столи. Під порогом я завважила силу черевиків. Скільки їх там було, не знаю. Аж пізніше я спо- стерігла що всі по хаті ходять босі, я одинока взута. Якось не вдалося мені викрастися і залишити чере вики біля порога. Так я і пересиділа взута. Перебив мої думки і розглядання батько Василя. Вставши, він офіційно привітав мене в Кулі та в його хаті. Потім запросив мене розказати дещо про себе. — Дід і бабуся живі? — Живі, — кажу. — Мешкають з Вами? — Ні, з тетою і вуйком у Вашінґтоні. — А то що ж? Ви посварились? — питався мене. З того перейшла розмова на батьків, про їхній фах, про нашу родину. — А що ж .ви робите? — випитував мене. — Я студентка третього року університету. — А чого вам стільки науки? Невже думаєте що це Вам колись придасться в домашній роботі?
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
