Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
СВАТАННЯ В ЮГОСЛАВІЇ КСЕНЯ ОДЕЖИНСЬКА (Вирізнено на конкурсі ім. Михайла Островерхи) Наше знайомство розпочалося листуванням. Два українські архітекти поїхали до Югославії помогти відбудувати посілля в Боснії після землетрусу. При тій нагоді зібрали список молодих українців, які бажали листуватися з українцями в Америці. З цього списка я вибрала Василя. Хлопець — мій одноліток — любив співати, бавитися і цікавився світом, як і кожна чотирнадцятилітня молода людина. Ми листувалися сім років. Часом з захопленням я писала йому про прогулянки, про вакації, розбиті коліна і мої поступи в науці. Часом бракувало того ентузіяз- му. В його листах я все відчувала стриманість, май же формальність. А як при цьому можна розвинути щирість? Але ми не зривали контакту. З часом прийшла нагода підсилити нашу приязнь зустріччю. Я їхала в Україну, а в поворотній дорозі вирішила поїхати поїздом з Праги в Новий Сад в Югославії. Уявляла собі, що відвідаю Василя як турист. Ми могли б особисто пізнатися, пооб’їздити околиці, а за п’ять днів я плянувала відлетіти додому. Однак.... Після двадцяти чотирьох годин в поїзді я якось непевно висіла на станції. Це була неділя. День був хмарний, вечоріло. З кишені дощовика я витягнула маленький знімок Василя, ще раз подивилася і почала розглядатися. Скоро я зійшла в станцію і опинилася сама. Люди порозходилися, а Василя не було. Хіба забув що нині за день? Чекаючи, я оформила плян. Якщо не приїде, піду до готелю і ще раз вишлю телеграму. Десь за п’ятнадцять хвилин під станцію приїхало троє молодих людей. Дівчина в чудовій, густо вишиваній сорочці підійшла до мене і по-сербськи запитала котра година. Здвигнувши раменами, я відповіла по-українськи, що не розумію мови. Тоді вона мене обняла і представилася. Називається Цєва, кузинка Василя. Пояснила, що Василь служить при війську та буде старатися дістати відпустку, щоб мене зустріти. А покищо маю мешкати в домі батьків Василя і на нього чекати. Ми поїхали автом у село. Хоч я почувала себе дуже втомленою з дороги, розповіла їм дещо про себе, про прогулянку і про враження з України. Ми їхали близько двох годин, плоским тереном, попри безмежні зорані поля і ниви соняшників. Де-не-де видно було кілька хат, але нічого подібного ні до села, ні до містечка. Я була дещо розчарована, що Василя не було вдома, але думала, що це не робить різниці, що зможу сама їздити по околиці, хотіла навіть загостити над Адріятське море. Те все пляну- валося мені в голові по дорозі в село. Авто сповільнило і по правім боці за полем пока залось село. Шофер скрутив туди і під’їхав під хату, де нас вже чекала горстка людей. Поки я висіла з авта, горстка вже подвоїлась, і мене оточили самі чужі обличчя. Хата, перед якою ми стояли, друга від краю села, була невелика і нічим не різнилася від інших, що стояли поруч при дорозі. Зачинені фіртки, розма льовані всякими красками, відгороджували городи від хідника. Цєва представила мене в першу чергу батькам Василя, а потому запізнала мене з його братами, сестрами, кузинами, сусідами, племінниця ми та всякими родичами. Запровадили мене в хату, де я застала довгий застелений стіл, який сягав майже до самих дверей. Всіх прошено до стола, але господиня тільки мені поставила повний обід. Я не відмовляла їх гостинності, і з таким апетитом взялася до їжі, що навіть не чула дитячого гамору. Перекусивши, я розглянулась. Праворуч сиділа Цєва. Гарна дівчина, моя ровесниця. Чудово гово рила по-українськи і старалась мені все показати та познайомити мене з новими обставинами. Напроти сидів Славко, старший брат Василя, з жінкою Стеф- кою і двома маленькими доньками. Дивлячись на нього я вперше старалась уявити собі Василя. Слав ко, високий ростом, мав дуже потішну усмішку, і вуха як слухавки. Його розбурхане солом’яне волосся сягало до половини носа і закривало темні очі. Його дружина Стефка бавила дітей. Вона, ясноволоса, молода жінка, ніяк не могла повірити, що я сама вибралася в таку дорогу. Молодший брат Цєви, Йозо, вліпив в мене очі і не відвертав їх цілий вечір. Катери на, Михалька і Стефка, сестри Василя, сиділи при другому кінці стола і так вглибились у свою розмо ву, що на мене не звертали ніякої уваги. Всі вони мають дітей усього на кілька років молодших від їх нього вуйка. Жінки були гарно убрані в легеньких суконках, а мужчини по-спортовому. Тільки один Йозо сидів у краватці, і видно було по його міні, що це не було його бажання. Хата одноповерхова. Входилося через подвір’я на закритий ґанок. Саме тут поставлено столи. Під порогом я завважила силу черевиків. Скільки їх там було, не знаю. Аж пізніше я спо- стерігла що всі по хаті ходять босі, я одинока взута. Якось не вдалося мені викрастися і залишити чере вики біля порога. Так я і пересиділа взута. Перебив мої думки і розглядання батько Василя. Вставши, він офіційно привітав мене в Кулі та в його хаті. Потім запросив мене розказати дещо про себе. — Дід і бабуся живі? — Живі, — кажу. — Мешкають з Вами? — Ні, з тетою і вуйком у Вашінґтоні. — А то що ж? Ви посварились? — питався мене. З того перейшла розмова на батьків, про їхній фах, про нашу родину. — А що ж .ви робите? — випитував мене. — Я студентка третього року університету. — А чого вам стільки науки? Невже думаєте що це Вам колись придасться в домашній роботі?
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
