Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Крім суботників призначили нам лекції лені нізму. Це теж виконувалося лиш про око людське. В одній із кімнат влаштували авдиторію, а колишній урядовець УНР Дворкин читав наголос Леніна. А то му, що ніхто його не слухав, він запитував час від часу, хто може переказати йому прочитане. На те завжди одержував відповідь, що ми не зрозуміли тексту й прохаємо прочитати ще раз. Інколи на ті лекції приходив і Ємець. Пам’ятаю, як він раз поклав голову на руки й заснув. Тоді Дворник припинив читати і звернув увагу, що прочитаний уступ дуже трудний, отже може товариш Ємець нам його по яснить. Але комісар, почувши своє прізвище крізь сон, підніс п’ястук і погрозив нам і Дворкину. Все це було б весело, коли б не свідомість, що кожен такий жарт може скінчитися розстрілом. Але якось ніхто про те не думав, надто все те стало буденним явищем. У тому ж часі мене також ще й ’’змобілізували” до театру. Тоді там перебував Державний Київський театр Садовського. Самого Садовського не було, але була більшість його акторів. Пам’ятаю Литвиненко- Вольґемут, Малиш-Федорець, Корольчук, Хуторну, Певного, Ол. Левицького, Борисоглібську, Авдієнко. Диригентом був Москвичів. Із приходом большеви- ків і виїздом Садовського дирекцію складали Орел- Степняк, Стадник і Макаренко, брат члена Дирек торії. Упродком не хотів мене відпустити і я мусіла ділити свій час між одних і других. Це було дуже тяжко, бо большевики пересунули годинника на дві години вперед. Я мусіла о 7-ій, себто о 5-ій рано бути в Упродкомі, де праця тривала до 2-ої полудні. А потім ще з 4-ої до 6-ої години проба, а о 8-ій вечора починалася вистава. Не диво, що під час якоїсь вели кої павзи на сцені Олександер Левицький збудив мене! Одного дня прийшов до канцелярії урядовець з доручення Ємця, щоб я принесла з поліції довідку, де й котрого дня виїхав мій чоловік. Урядовець той знав мого чоловіка і порадив мені не баритися з посвідкою, а я й сама розуміла це. Пішла на міліцію, але начальника не застала. Міліціонери стали розпи тувати мене, що діється в Упродкомі, бо вже чули, що большевики втікають і наші близько. Не знаючи, хто ті люди, я обережно сказала, що такого не чула. — А от, що у вас робиться? — показала я на портрети Леніна й Троцького з примальованими бородами. — А це? Та хай тільки заберуться, ми їх не так і не тим розмалюємо! — заспокоїли вони мене. Не добившись нічого (одверто кажучи, й не могла я нічого одержати), пішла я знов до Упрод кому і застала там усіх при пакуванні паперів. По сходах зносили великі мішки. Наткнулась я й на того урядовця, що приходив від Ємця. Побачивши мене, він з радісними очима, а сумним голосом заявив: — Евакуація, товаришко! — І додав пошепки: Вті кайте, щоб вас ніхто не бачив! — Повторяти цього не треба було — я вилетіла, як куля. Вдома застала всіх схвильованих вісткою про евакуацію. Місяць перед тим у нас переводилось "уплотне- ние” помешкань. Нам прислали двох червоноармій- ців, що зайняли сусідню кімнату. Один із них був одесит, а другий галичанин. Одесит щодня прино сив кошами награбовану садовину й частував мене нею. Ясно, що їм дані були окремі інструкції щодо нас. За кілька днів, думаючи, що нікого немає вдома, робила щось у своїй кімнаті і заспівала ”Як умру, то поховайте”. Раптом почула, що хтось почав втору вати за стіною. Я заспівала якусь народну пісню, а за стіною підтягнули теж. Тоді я сіла за піяніно і стала награвати ”Не пора, не пора”, і раптом побачила у вікні галичанина. — Пані добродійко, де наші? — спитався шепотом. — Пішли до міста, — відповіла я. — Я не про те. Питаюсь, де українці? Нам не го ворять правди, ви напевно знаєте. Я чув, що вони десь близько в Ориничі, чи що? — Ні, не знаю, — відповіла. — Як ви кажете, то певно правда. Люди багато брешуть, додала я для конспірації. — Дякую, пані добродійко! — І зник. Увечорі галичанин вийшов із пакунком. Коли ж згодом прий шов одесит, то почувся лиш його розпачливий вигук. — Удрал, удрал, проклятий галічан! А коли я прийшла додому по міліції, не застала й одесита! Ясно, що починалась евакуація — найбільш небезпечний час для таких, як я. Пішла порадитися до хворого Ліневича, у нього застала Новоградську, француженку, що служила в Ревтрибуналі. Вона порадила мені піти переховатись у неї. — У мене курятник під стріхою. Посаджу вас туди, відставлю драбину, нікому й на розум не прий де, що там хтось є. Тільки під однією умовою: у комірці напроти будуть сидіти два жиди-комісари, Фукс і Клецельман. Коли прийдуть українці, ви бу дете рятувати їх, а коли вернуться большевики, вони — вас! — Я сказала, що подумаю, і попрощалась. Я не знала Новоградської й боялася довіритися жидам. Новоградська не раз попереджала мене, що за мною є нагляд, але я легковажила її слова. Але на цей раз я таки мала якесь відчуття небезпеки і пішла геть із хати. Не бажаючи наражати нікого, я вибрала своїм пристановищем цвинтар. Наше мешкання було недалеко цвинтаря і я могла легко туди городами пробратися. Там я заховалася на могилі ген. Воло- дія, що помер кілька місяців тому. Пересиділа я там кілька днів. Що не передумалося і не пережилося за той час! Останню ніч я наїлася страху, почувши людські голоси. Очевидно, це були такі ж нещасливі, як і я, що шукали сховища. А я лягла під лавку коло самої могили і мені здавалося, що я вся пішла в землю. На щастя, голоси стихли, а за кілька годин я почула голос мого господаря, що гукав: — Ганно Вікторівно, де ви? Йдіть додому! Продовження на обкладинці НАШЕ ЖИТТЯ", СІЧЕНЬ 1982 17
Page load link
Go to Top