Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Крім суботників призначили нам лекції лені нізму. Це теж виконувалося лиш про око людське. В одній із кімнат влаштували авдиторію, а колишній урядовець УНР Дворкин читав наголос Леніна. А то му, що ніхто його не слухав, він запитував час від часу, хто може переказати йому прочитане. На те завжди одержував відповідь, що ми не зрозуміли тексту й прохаємо прочитати ще раз. Інколи на ті лекції приходив і Ємець. Пам’ятаю, як він раз поклав голову на руки й заснув. Тоді Дворник припинив читати і звернув увагу, що прочитаний уступ дуже трудний, отже може товариш Ємець нам його по яснить. Але комісар, почувши своє прізвище крізь сон, підніс п’ястук і погрозив нам і Дворкину. Все це було б весело, коли б не свідомість, що кожен такий жарт може скінчитися розстрілом. Але якось ніхто про те не думав, надто все те стало буденним явищем. У тому ж часі мене також ще й ’’змобілізували” до театру. Тоді там перебував Державний Київський театр Садовського. Самого Садовського не було, але була більшість його акторів. Пам’ятаю Литвиненко- Вольґемут, Малиш-Федорець, Корольчук, Хуторну, Певного, Ол. Левицького, Борисоглібську, Авдієнко. Диригентом був Москвичів. Із приходом большеви- ків і виїздом Садовського дирекцію складали Орел- Степняк, Стадник і Макаренко, брат члена Дирек торії. Упродком не хотів мене відпустити і я мусіла ділити свій час між одних і других. Це було дуже тяжко, бо большевики пересунули годинника на дві години вперед. Я мусіла о 7-ій, себто о 5-ій рано бути в Упродкомі, де праця тривала до 2-ої полудні. А потім ще з 4-ої до 6-ої години проба, а о 8-ій вечора починалася вистава. Не диво, що під час якоїсь вели кої павзи на сцені Олександер Левицький збудив мене! Одного дня прийшов до канцелярії урядовець з доручення Ємця, щоб я принесла з поліції довідку, де й котрого дня виїхав мій чоловік. Урядовець той знав мого чоловіка і порадив мені не баритися з посвідкою, а я й сама розуміла це. Пішла на міліцію, але начальника не застала. Міліціонери стали розпи тувати мене, що діється в Упродкомі, бо вже чули, що большевики втікають і наші близько. Не знаючи, хто ті люди, я обережно сказала, що такого не чула. — А от, що у вас робиться? — показала я на портрети Леніна й Троцького з примальованими бородами. — А це? Та хай тільки заберуться, ми їх не так і не тим розмалюємо! — заспокоїли вони мене. Не добившись нічого (одверто кажучи, й не могла я нічого одержати), пішла я знов до Упрод кому і застала там усіх при пакуванні паперів. По сходах зносили великі мішки. Наткнулась я й на того урядовця, що приходив від Ємця. Побачивши мене, він з радісними очима, а сумним голосом заявив: — Евакуація, товаришко! — І додав пошепки: Вті кайте, щоб вас ніхто не бачив! — Повторяти цього не треба було — я вилетіла, як куля. Вдома застала всіх схвильованих вісткою про евакуацію. Місяць перед тим у нас переводилось "уплотне- ние” помешкань. Нам прислали двох червоноармій- ців, що зайняли сусідню кімнату. Один із них був одесит, а другий галичанин. Одесит щодня прино сив кошами награбовану садовину й частував мене нею. Ясно, що їм дані були окремі інструкції щодо нас. За кілька днів, думаючи, що нікого немає вдома, робила щось у своїй кімнаті і заспівала ”Як умру, то поховайте”. Раптом почула, що хтось почав втору вати за стіною. Я заспівала якусь народну пісню, а за стіною підтягнули теж. Тоді я сіла за піяніно і стала награвати ”Не пора, не пора”, і раптом побачила у вікні галичанина. — Пані добродійко, де наші? — спитався шепотом. — Пішли до міста, — відповіла я. — Я не про те. Питаюсь, де українці? Нам не го ворять правди, ви напевно знаєте. Я чув, що вони десь близько в Ориничі, чи що? — Ні, не знаю, — відповіла. — Як ви кажете, то певно правда. Люди багато брешуть, додала я для конспірації. — Дякую, пані добродійко! — І зник. Увечорі галичанин вийшов із пакунком. Коли ж згодом прий шов одесит, то почувся лиш його розпачливий вигук. — Удрал, удрал, проклятий галічан! А коли я прийшла додому по міліції, не застала й одесита! Ясно, що починалась евакуація — найбільш небезпечний час для таких, як я. Пішла порадитися до хворого Ліневича, у нього застала Новоградську, француженку, що служила в Ревтрибуналі. Вона порадила мені піти переховатись у неї. — У мене курятник під стріхою. Посаджу вас туди, відставлю драбину, нікому й на розум не прий де, що там хтось є. Тільки під однією умовою: у комірці напроти будуть сидіти два жиди-комісари, Фукс і Клецельман. Коли прийдуть українці, ви бу дете рятувати їх, а коли вернуться большевики, вони — вас! — Я сказала, що подумаю, і попрощалась. Я не знала Новоградської й боялася довіритися жидам. Новоградська не раз попереджала мене, що за мною є нагляд, але я легковажила її слова. Але на цей раз я таки мала якесь відчуття небезпеки і пішла геть із хати. Не бажаючи наражати нікого, я вибрала своїм пристановищем цвинтар. Наше мешкання було недалеко цвинтаря і я могла легко туди городами пробратися. Там я заховалася на могилі ген. Воло- дія, що помер кілька місяців тому. Пересиділа я там кілька днів. Що не передумалося і не пережилося за той час! Останню ніч я наїлася страху, почувши людські голоси. Очевидно, це були такі ж нещасливі, як і я, що шукали сховища. А я лягла під лавку коло самої могили і мені здавалося, що я вся пішла в землю. На щастя, голоси стихли, а за кілька годин я почула голос мого господаря, що гукав: — Ганно Вікторівно, де ви? Йдіть додому! Продовження на обкладинці НАШЕ ЖИТТЯ", СІЧЕНЬ 1982 17
Page load link
Go to Top