Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПОРИВИ ЖИТТЯ ГАННА с °в а ч е в а СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ П родовж ення У ТАРНОВІ Положення людей, що опинились у грудні 1920 року з урядом УНР у Польщі, було трудне. У більшості всі були без грошей і без одягу, а зима й морози дали себе відчути. У тому часі мені вперше довелося стрінутися з англійською Місією B.C.R., що приїхала відкрити допомогову акцію втікачам. Уперше зустрілися тут представники Західнього світу з нашою емігрант ською масою. Серед неї багато людей вважали себе несправедливо покривдженими долею і всяку допо могу сприймали, як належне їм відшкодування. А панівні нації Заходу дивилися на Україну, як на про вінцію Росії, що неслушно збунтувалася проти неї. Українців вважали примітивними й некультурними, а допомогу уділяли як ласку, за яку, правда, ніхто не вимагав, але все ж таки чекав подяки. Одного дня я, як голова Союзу Українок у Ченстохові, почула, що Місія виїздить, бо начебто — не знайшла між нами бідних людей. Я пішла до голо ви Громадського Комітету по інформації в тій справі. Він безрадно розвів руками, але прохав мене не втру чатися в ту справу, яка була під віданням д-ра Сін- ґалевича. Крайньо схвильована я повернулася до дому й застала в нас д-ра М. Левицького, міністра здоров’я УНР. Він заохотив мене спробувати. — Підіть ви до них, — порадив, — ви жінка, вони вас вислухають... А з головою Громадського Комітету я сам побалакаю! Не без хвилювання стукала я півгодини згодом до кімнати Mrs. Reling і Mrs. Gunter. Розуміла відпо відальність доручення. Може б я теж повернулася, від них ні з чим, та на цей раз виручив мене мій темперамент. — Знаєте, пані, — сказала мені одна з них, — якби наші англійські міністри довели свою націю до того, до чого довели ваші, вони за честь рахували б вимити підлоги тим, хто хоче допомогти вам! Цим вона попала просто в болючу рану. Я почала говорити різко й нестримано, я майже кричала на них, вважаючи свою місію програною. Але бачила, як під час мого монологу мої місиси все паскавіше поглядали на мене, тоді, як бідна пані Бондаренко, що прийшла зо мною, зблідла і не зводила з мене переляканих очей. Скінчивши, я хотіла прощатися. — Стривайте, — сказала місис Релінґ. — Вибачте, що образили вас. Не їхати — не можемо, бо таке зарядження голови Місії, але ми обіцяємо приїхати знову за тиждень. Чоловік мій і Модест Пилипович Левицький чека ли на мене: — Я запросила їх сьогодні на ялинку в Громад ському Комітеті, — закінчила я свій звіт. Такий був початок моєї співпраці з Місією B.C.R.i За тиждень мене викликала голова Місії. Піднімаючись по сходах готепю, я побачила дуже струнку англійку в уніформі, що намагалася втягну ти великий пакунок: — Но, но, — сказала вона, коли я хотіла до помогти їй, і великі сірі очі подивились на мене з такою доброзичливістю, що я мовчки взяласьза дру гий кінець пакунка і примусипа її прийняти мою до помогу. Це була, як я згодом дізналася, моє ближче майбутнє "начальство" місс Аллен. Голова Місії виїхала в той же день. Почалась пра ця. Спішно ремонтувалася кімната під склад, звози лося, переписувалося і сортувалося майно. Було його, на диво, багато і все новеньке: білизна, костюми, взуття. Цілими днями сиділа я тепер у складі з місс Аллен. Я знала вже засаду Місії, що нічого нікому задурно не давала. Але спокуса була сильна і я прохала місс Аллен дати декому з потре буючих взуття. Вона з охотою виконала моє прохання. Та на другий день, переходячи через ринок, вона вже бачила, як ті речі продавались: — Ах, місс Аллен, коли хочеш їсти, то продаси все, не тільки черевики, — старалась я виправдати своїх. — Я знаю це, сумно відповіла вона мені, — і не приємно мені тільки те, що більше я не зможу видати нічого! Як голова місцевого Союзу Українок, я старалась якомога більше союзянок влаштувати на працю в Місії. Тому я була дуже рада, коли при Місії відкрилася харчівня, що видавала 150 обідів денно. Обіди були з однієї, а то і двох страв, що їх готували дуже смачно наші жінки. Взагалі жінки мали працю, що її оплачували продуктами або речами. Інколи ми бралися на хитрощі, щоб продовжити працю, якою затрудню- вали жінок. Тоді давали одній жінці розпороти сорочку, а другій згодом пошити її. Ясно, що це можна було робити тільки з такою добрячою люди ною, як місс Аллен, що удавала, начебто не бачить того. Але засаду дотримано! Гірше справа виглядала з мужчинами. Шити, власне вишивати, навчилися вони згодом по та борах. Тоді прийшло нам на думку винайняти сад при гімназії, зробити артіль і привести його до порядку. Вивішено оголошення на запис та умовини праці. Не пам’ятаю докладно, але щось за нову
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
