Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЧИ ПОТРІБНО ПЕРЕОЦІНКИ ЗАВДАНЬ НАШИХ МОЛОДЕЧИХ ОРГАНІЗАЦІЙ? Під час святкового сезону я мала змогу говорити з діячами деяких молодечих організацій. Проблема перед ними виразна, хоч не всі провідники цього свідомі, або не хочуть про це відкрито говорити. — Так, пані Любо. Ми ставимо патріотичне виховання на перше місце. Так, ми маємо в нашім містечку, може, одну третю молоді, що не заці кавлена програмою. Багато з них навіть не ходять до школи українознавства. — Пане Миколо — якщо навіть не хочуть вчитися в нашій школі, то як ви можете їх розвивати, виховувати патріотично? — Та не можемо. І ми це знаємо, і напевно і ці молоді це знають. Та висить над нами ще страх, що інакше вони пропадуть для українського середовища взагалі. Та й батьки благають, щоб їх тримати, бо це останній місток, кладка до українців. Досить подібні були турботи пані Софійки з іншої організації. — Знаєте як мало нас у цій околиці. Ось маємо маленький гурт молоді юнацького віку — якраз 6 осіб. Ми маємо виконати певну програму. Маємо за мету виплекати корисні громадські прикмети. І тут маємо дилему: двоє з тих 6 не відповідають нашим вимогам. Для добра решти ми таки повинні тих двох викинути, хоч це і зменшило б число так, що важче буде нормально працювати. Та тут ми цілком свідомі того, що, якщо викинемо їх, то вони більше не матимуть нічого спільного з українцями. Ми вже бачили подібне раніше. — Але, пані Софійко, чи не варто їх усунути задля добра тих інших? — Може так, а, може, й ні. Бо є хоч 5% можливости, що Бог допоможе й з тих двох ’’зробити добрих українців”. А коли нас так мало тут, то важко ризикувати. З другого боку ми свідомі того, що деякі вчинки тих двох ширять погану славу про наш цілий гурт, а крім того решта може менше старатися... — Та чи не відкидають вони інших від україн ського товариства? — Це також буває, — каже Софійка — бо є часами одиниці з дуже високими моральними та інтелектуальними вимогами до себе. Часами у кращих американських школах їм помагають знайти подібних друзів. Серед багато меншого числа українців це вже важче знайти собі подібних. І тоді біль і для нас і для батьків, коли ми бачимо, що знижується загальний рівень, щоб був доступним для пересічних — а тратимо не раз найкращих. Це головно таке буває у малих осередках.Подібні спостереження чуємо щораз то частіше. Мені здається, що тут постає така проблема наших молодечих організацій: або 1) виконувати свою ідеа лістичну програму, а з тим бути більш вимогливим до своїх членів, або 2) ’’рятувати українські душі”, замикаючи очі на те, що знижується рівень. Щоб мати відвагу вибрати одне або друге треба бути свідомим того, що так чи інакше наше число буле маліти. Отже треба зважити, чи краще зосередитись на тих більш надійних дітях, які виконують і відповідають вимогам даної організації, чи, краще, їх втратити, як пізніше втратити ще й тих, що знижують рівень? Моя сусідка прислуховувалась цим розду муванням і вкінці запитала? — А чи не краще обом вашим організаціям при держуватись своїх вимог і свого рівня та викинути тих, що туди не підходять. Та провідники ваших обох організацій повинні подумати про те, щоб наша молодь, яка не належить, чи не підходить до цих організацій мала якусь іншу організацію, тільки з товариською, розваговою метою? Пані Софія і пан Микола подивилися один на одного, і він сказав: — І справді! Ми тоді не журилися б, що від кидаємо молодь. Колись в Америці була така організація (десь тому 20 років ще навіть). Щось таке нам потрібне і тепер, щоб ті, що не говорять по- українському, чи не ходили до української школи, чи не зацікавлені нашими програмами, могли таки час від часу зустрітися, забавитись чи й одружитись. Яка про це думка проводів наших молодечих організацій? Любов Калиновим ВІД РЕДАКЦІЇ ’’Тільки між нами і телефоном” з грудня 1981 року викли кала небувалу досі хвилю листів. Наші дописувачі всі громи звертають на Любов Калино- вич, хоч це не вона, а наш читач з Філядельфії своїм листом дав підставу до розважань пані Люби. Першим прийшов лист з Нью Джерзі від постійної читачки, і ми зразу друкуємо його. Тоді прийшов другий лист з Чікаґо, із збірними підписами — його теж друкуємо. Наступні листи від Олени Качали (64-ий Відділ Нью-Йорк) і Володимири Падох (82-ий Відділ, Нью-Йорк) повторюють думки висловлені попередніми дописувачами. Можна тільки повторити з листа Олени Качали: "Я дуже вдоволена, що так сталося (тобто що порушено цю справу), бо відгуки на цю тему, може, вилікують нас назавжди із неоправданого сорому і різних комплексів. Я не бачу причини чому українці не мали б користати з центрів для старших віком громадян". Любов Калинович не вперше порушує теми, на які можна мати різні погляди. Виміна думок може тільки дати користь. Листи, які друкуємо вичерпують тему і треба споді ватись вияснюють її достатньо. Редакція ’’Нашого Життя” Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
