Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
’’ОБОРОНЦІ” ПРАВ ЛЮДИНИ МАРІЯ СТРУТИНСЬКА У цю ніч, ніч під 23 березня 1940 року, повер нувшись з Клюбу Письменників міста Львова, я довго не могла заснути. Ні, в мене не було ніяких поганих передчуттів. Цілком навпаки: я наново переживала той минулий гарний вечір, на який мені, нарешті, вдалося вперше спонукати мого чоловіка піти зі мною до Клюбу — на зустріч львов’ян з Максимом Рисьським. На вечорі не бракувало деякої ’’контровер- сійности”. Михайло Рудницький запевняв чомусь Рильського, що його поезії тут, у Львові, читали не більш двох-трьох осіб; обурений цим Карманський заявляв поетові, що ”ми всі тут учились на вас”. Риль ський сказав Карманському, що це саме він учився у свого колеґи. Потім, в неофіційній частині, ми підійшли до поета, показали йому всі придбані давно його збірки, дістали автографи. Було зворушливо дивитися в обличчя цієї невеликої на зріст, сірої людини з добрим блиском в очах... Правда, ми всі знаємо, що ті поети, ті письмен ники, позначені орденами, як таврами неволі, мусять кривити душею. А втім, за тих п’ять місяців ми нав чилися сяк-так звикати до того дивного режиму, до тих заяв, під якими читаємо, здивовані, справжні, а чи пофальшовані підписи визначних громадян — це, мабуть, такий ритуал — до дивовижних, ґіґантних портретів у всіх вітринах, до ’’стихійних" оплесків на примусових зібраннях, до безнадійно штампової газети ’’Вільна Україна”, якої ніхто вже не перегортає. У всіх нас затаєна думка, що воно ’’довго не потриває”, а тим часом треба якось жити. І мій чоловік також включився в життя — вчить україн ської мови й літератури у польській десятилітці, а знавши досконало літератури польську і західні, він зумів привернути до себе й до предмету раніше ворожих учнів. Учора двоє з них приходило за лектурою. А от, до Клюбу він нізащо не хотів ходити, скільки я й не переконувала: чи не він перший в Галичині писав про Павла Тичину в журналі "Життя і Мистецтво”, що видавав разом з Миколою Голубцем? Чи не був ініціятором видання у Львові збірки збірок УКРАЇНСЬКИЙ МУЗЕЙ ВЛІТКУ Влітку до Музею вчащають туристи з багатьох стейтів Америки, з Канади і з інших континентів. Цього літа були туристи з Каліфорнії, Нью-Мексіко, Фльоріди, Джорджії, Пуерто-Ріко, Арґентіни, Англії, Австралії. Омелян Бучацький з Сіднею, Австралія, написав у книзі відвідувачів: "Надзвичайно гарні і цікаві виставки". Жінки з Організації Українок Канади ім. О. Басараб з Монтреалю висловили признання управі і засновникам Музею "за чудово організовані україн ські експонати". Влітку відвідала Музей екскурсія студентів з Fashion Institute у Нью-Йорку. Тчининих поезій? Чи не зберігається любовно в його бібліотеці все, що можна було придбати з "того” боку? А тепер, коли ті письменники, ті поети бувають у нас — а їх було вже тут чимало — як не побачи тись з ними? І от, нарешті... Такими думками заколисала себе до сну — коли це раптом помешкання пронизав довгий, впертий дзвінок вхідних дверей і зразу ж несамовите грякання у двері. Це прийшо енкаведе — троє у синій формі з червоними обвідками на кашкетах — зробити обшук і, як зразу ж заявили, арештувати мого чоловіка. ★ Вони рилися довгі години у бюрках, в бібліотеці, в шафах з білизною, розкидаючи все по підлозі, спакували в два великі міхи гори папір’я, між яким і листи від Наталі Кобринської та Ольги Кобилян- ської, що так і пропали навіки. Коли, уже вранці, вони запечатали дві з трьох кімнати і, забираючи з собою мого чоловіка, грюкнули на прощання дверима, я сіла, розторощена на ліжку, в хаосі кімнати і думок — і мій погляд автоматично спинився на яскраво червоному олівці на нічному столику: його, очевидячки, забув тут старшина енкаведе, що списував протокол обшуку. Без думки взяла його в руку і прочитала вириті й заповнені чорною фарбою слова: "Сакко і Ванцетті" Я не знала тоді, що не побачу мого чоловіка ніколи більше. Що разом зі сотнями інших жінок оббиватиму прокурорські пороги, п’ять місяців нада ремно шукаючи його сліду. Що важко, після довгих старань, здобутий дозвіл на передачу білизни, єдиний контакт з в'язнем — ще зовсім не означає, що ви зможете передати... Не знала, що з приходом німців нам від криються в’язниці тільки на те, щоб побачити порожні камери без прич чи сінників, з пороз киданим одягом, трупами у льохах і величезну могилу там, де ще кілька днів тому в’язні відбували свої "прогулянки”. Що такими могилами вкриється уся "звільнена” Західня Україна... Усього того не знала. Але вже тоді прізвища двох більш чи менш невинно засуджених і страчених — на олівці енкаведиста, здалися мені гіркою іронією. Яким же диявольським цинізмом здалися вони мені по всьому, здаються сьогодні! І подумати, що той режим, який знищив без тіні будь-якого суду мільйони людських існувань, той режим, що "діє й тепер”, хоч більш ’’витонченими” методами — вдягається в позу оборонця людських прав, нахваляється своїми ’’лавреатами Міжнародної премії ООН в галузі прав людини”, влаштовує гучні, присвячені тим правам, дні, а світ мусить (чи мусить?!) приймати це. Та я вірю, що все записано ’’там, угорі”, як назавжди записаний у моїй пам’яті олівець енкаве диста "в акції", з протестом проти засуду і страчення двох — на іншому континенті.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
