Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
дійсно не знати всіх російських професорів, але Поспєлов — це була виняткова постать, і таких імен не можна було лікареві не знати, коли ставитись до медицини, як до науки. Другий випадок із д-ром Одриною теж його ха рактеризує. Якось то ще тоді, коли Василь був в Са нітарній управі, призначено йому лікарського поміч ника з подвійним прізвищем на досить відповідаль ний пост. Василь мав відомості про нього, що це не бесна людина. Він пішов із тим до Одрини, думаю чи, що той цього не знає. — Так, — сказав Одрина, — я теж чув таке. Але зате він дуже діяльний член партії. Ні, ви вже прий міть його до Санітарної управи, я йому це обіцяв. Будь ласка, не робіть йому перешкод. — Не забудьте, Дмитре Антоновичу, що він призначений саме до відділу аптечного майна, — сказав тільки Василь. Приводжу цей випадок тільки на доказ того, яке значення мала приналежність до партії і як це позначилося на нашій роботі. По повороті з Мельниці я влаштувалася на поса ду урядовця в Головній управі Українського Червоного Хреста. Була перекладачем на фран цузьку й німецьку мову і вела журнал паперів. На чолі Головної управи тоді стояв Андрій В’язлов. Це була людина дуже інтелігентна і певний українець, один із тих, що підписали Виборзький заклик у Першій Думі. На жаль, об’їжджаючи наш фронт, у 1919 році він заразився тифом і помер. Це було невіджалуваною втратою для Українського Черво ного Хреста й для громадянства. Дуже швидко по ньому занедужав і помер Дмитро Одрина. Взагалі смерть косила людей. У Кам’янці було тоді страшне переповнення. Місто не дуже велике, а там зосереджено всі міні стерства, військо і галицьку еміграцію. Тож не диво, що знайти помешкання було дуже трудно. Ми примі стились були у професора Крижанівського, де дістали малу кімнатку ”на антресолі” (на поверсі, куди вели внутрішні сходи). Але ми й так мало в ній пробували. Вранці йшли на працю до Українського Червоного Хреста, а ввечорі поверталися. Вечори проводили ми в інтелігентному товаристві п-ва Крижанівських і так нам скоро проминав час. На місце В’язлова в Українському Червоному Хресті став Підбуцький. Згодом мій чоловік теж перейшов туди і завідував шпитальним відділом. Під його рукою працювали медики Махулько, Горба- цевич, Ціпко, а також Люта-Лютенко і я. У листопаді зайняли Кам’янець Подільський поляки. Пам’ятаю добре цей день, бо зустріла одного співслужбовця, що з сяючою усмішкою приглядався до польського війська. — Чого це ви такі задоволені? — спитала я його. — Чи поляки вам так дуже подобаються? — Ні, Ганно Вікторівно, я уявляю собі, як вони виглядатимуть за рік, коли тікатимуть із Наддніпрян щини! Я зрозуміла його й сама розсміялася. К. Підбуцький не відзначався національною НІЧНА СКРИПКА Плач скрипки Виривав із ночі Згустки суму Й подібно сухим галузкам Кидав їх у багаття Палаючого мозку. Образи та сльози Згорали у нім І іскри того полум’я Здіймались в небо Й завжди лишались там зорями — Віршами у зошиті Всесвіту. Студент з України свідомістю (його жінка була московка) і він нама гався перевезти Український Червоний Хрест до Єрмолинців, де тоді стояли ’’білі”. Ми пробували протиставитися тому, але, що в воєнних умовинах мусіли коритися, то пішли на хитрощі. У Головній управі працював жид із Галичини на прізвище Ризочка, що єдиний із нас знав польську мову. Прохання до польської влади про перепустку треба було писати по-польськи. Отже, коли Підбуцький доручив Ризочці написати це прохання, то він писав його так довго, що проґавив останній день, коли видавалися перепустки. Пам’ятаю, що це було в суботу, і коли Ризочка з’явився в польській комен датурі о годині 2-ій по полудні, вона вже була закрита. Так ми і залишилися в Кам’янці, бо Ризочка виконав точно наше доручення. Адже й йому не хотілося йти під покров ’’білих", дарма що це ми власне дістали славу ’’погромщиків”. Так зустріли ми 1920 рік. Важкий лежав поза нами рік, а наступний не віщував багато добра. На Різдво приїхав Андрій Миколович Лівицький зби рати підписи різних партій і організацій за введення українського самоврядування на Холмщині й на Волині. Знаю, що він кілька разів розмовляв із Василем у тій справі. Ще в серпні 1919 року я вступила по рекомен дації В’язлової до Санітарної управи, але бувала рідко там на зборах. У шпитальному відділі в Україн ському Червоному Хресті було багато роботи. Крім мого звичного навантаження, я завідувала ще резер- вою медсестер. Це були жінки, що жили в місті, й на моє доручення доглядали хворих на приватних мешканнях, яких адреси я їм давала. Ми дбали про лікарів і ліки (наскільки можна було). Багато жури мали ми з галичанами. Поляки їх переслідували, а багатьох поарештували. Тюрми були ними переповнені. Треба було допомогти їм і їхнім родинам, що залишилися в місті. Надійшов Великдень. Ми скликали нараду громадських органі зацій Кам’янця і створили Комітет, що мав перевести збірку серед населення на користь вояків фронту. Мене обрано головою Комітету. Я використала це на те, щоб одержати перепустку до тюрми. Хотілося відвідати в’язнів та обділити їх свяченим. Та галичан уважали політичними в’язнями, й начальник тюрми допустив мене тільки до кримінальних злочинців. Продовження буде
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
