Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
дійсно не знати всіх російських професорів, але Поспєлов — це була виняткова постать, і таких імен не можна було лікареві не знати, коли ставитись до медицини, як до науки. Другий випадок із д-ром Одриною теж його ха рактеризує. Якось то ще тоді, коли Василь був в Са нітарній управі, призначено йому лікарського поміч ника з подвійним прізвищем на досить відповідаль ний пост. Василь мав відомості про нього, що це не бесна людина. Він пішов із тим до Одрини, думаю чи, що той цього не знає. — Так, — сказав Одрина, — я теж чув таке. Але зате він дуже діяльний член партії. Ні, ви вже прий міть його до Санітарної управи, я йому це обіцяв. Будь ласка, не робіть йому перешкод. — Не забудьте, Дмитре Антоновичу, що він призначений саме до відділу аптечного майна, — сказав тільки Василь. Приводжу цей випадок тільки на доказ того, яке значення мала приналежність до партії і як це позначилося на нашій роботі. По повороті з Мельниці я влаштувалася на поса ду урядовця в Головній управі Українського Червоного Хреста. Була перекладачем на фран цузьку й німецьку мову і вела журнал паперів. На чолі Головної управи тоді стояв Андрій В’язлов. Це була людина дуже інтелігентна і певний українець, один із тих, що підписали Виборзький заклик у Першій Думі. На жаль, об’їжджаючи наш фронт, у 1919 році він заразився тифом і помер. Це було невіджалуваною втратою для Українського Черво ного Хреста й для громадянства. Дуже швидко по ньому занедужав і помер Дмитро Одрина. Взагалі смерть косила людей. У Кам’янці було тоді страшне переповнення. Місто не дуже велике, а там зосереджено всі міні стерства, військо і галицьку еміграцію. Тож не диво, що знайти помешкання було дуже трудно. Ми примі стились були у професора Крижанівського, де дістали малу кімнатку ”на антресолі” (на поверсі, куди вели внутрішні сходи). Але ми й так мало в ній пробували. Вранці йшли на працю до Українського Червоного Хреста, а ввечорі поверталися. Вечори проводили ми в інтелігентному товаристві п-ва Крижанівських і так нам скоро проминав час. На місце В’язлова в Українському Червоному Хресті став Підбуцький. Згодом мій чоловік теж перейшов туди і завідував шпитальним відділом. Під його рукою працювали медики Махулько, Горба- цевич, Ціпко, а також Люта-Лютенко і я. У листопаді зайняли Кам’янець Подільський поляки. Пам’ятаю добре цей день, бо зустріла одного співслужбовця, що з сяючою усмішкою приглядався до польського війська. — Чого це ви такі задоволені? — спитала я його. — Чи поляки вам так дуже подобаються? — Ні, Ганно Вікторівно, я уявляю собі, як вони виглядатимуть за рік, коли тікатимуть із Наддніпрян щини! Я зрозуміла його й сама розсміялася. К. Підбуцький не відзначався національною НІЧНА СКРИПКА Плач скрипки Виривав із ночі Згустки суму Й подібно сухим галузкам Кидав їх у багаття Палаючого мозку. Образи та сльози Згорали у нім І іскри того полум’я Здіймались в небо Й завжди лишались там зорями — Віршами у зошиті Всесвіту. Студент з України свідомістю (його жінка була московка) і він нама гався перевезти Український Червоний Хрест до Єрмолинців, де тоді стояли ’’білі”. Ми пробували протиставитися тому, але, що в воєнних умовинах мусіли коритися, то пішли на хитрощі. У Головній управі працював жид із Галичини на прізвище Ризочка, що єдиний із нас знав польську мову. Прохання до польської влади про перепустку треба було писати по-польськи. Отже, коли Підбуцький доручив Ризочці написати це прохання, то він писав його так довго, що проґавив останній день, коли видавалися перепустки. Пам’ятаю, що це було в суботу, і коли Ризочка з’явився в польській комен датурі о годині 2-ій по полудні, вона вже була закрита. Так ми і залишилися в Кам’янці, бо Ризочка виконав точно наше доручення. Адже й йому не хотілося йти під покров ’’білих", дарма що це ми власне дістали славу ’’погромщиків”. Так зустріли ми 1920 рік. Важкий лежав поза нами рік, а наступний не віщував багато добра. На Різдво приїхав Андрій Миколович Лівицький зби рати підписи різних партій і організацій за введення українського самоврядування на Холмщині й на Волині. Знаю, що він кілька разів розмовляв із Василем у тій справі. Ще в серпні 1919 року я вступила по рекомен дації В’язлової до Санітарної управи, але бувала рідко там на зборах. У шпитальному відділі в Україн ському Червоному Хресті було багато роботи. Крім мого звичного навантаження, я завідувала ще резер- вою медсестер. Це були жінки, що жили в місті, й на моє доручення доглядали хворих на приватних мешканнях, яких адреси я їм давала. Ми дбали про лікарів і ліки (наскільки можна було). Багато жури мали ми з галичанами. Поляки їх переслідували, а багатьох поарештували. Тюрми були ними переповнені. Треба було допомогти їм і їхнім родинам, що залишилися в місті. Надійшов Великдень. Ми скликали нараду громадських органі зацій Кам’янця і створили Комітет, що мав перевести збірку серед населення на користь вояків фронту. Мене обрано головою Комітету. Я використала це на те, щоб одержати перепустку до тюрми. Хотілося відвідати в’язнів та обділити їх свяченим. Та галичан уважали політичними в’язнями, й начальник тюрми допустив мене тільки до кримінальних злочинців. Продовження буде
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
