Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
— Любо, коментар тої пані, що її син знайшов собі якусь італійку, чи порторіканку у Вайлвуді, досить зрушив наш спокій! Моя приятелька Марта пояснила, що цей коментар відноситься до мого опису (у вересневому числі НЖ) розмови про потребу мати своє ґетто хоч З рази в рік. — Марто, чому така сильна реакція на той коментар? — Чому? Тому, що він правдивий! — Знаєш, Любо, ми з чоловіком зробили таке невеличке, приватне опитування. Питали ми наших 15-літніх школярів, говорили з молодими тридцяти літніми батьками, з сорокалітніми та й дещо старшими, про те чому вони, чи їхні батьки, чи друзі приїхали до Америки чи Канади. — Ну і чи відповіді були сподівані? — Ні, Любо! Діти та внуки тих іміґрантів, що приїхали сюди після 2-ої світової війни (тобто жертви нацизму та комунізму) думають, що головно приїхали сюди з біди (”Не мали що їсти”, ’’хотіли мати свою хату чи авто”), або тому, що хотіли ’’вчитися”, а в Европі не могли... Часами дехто згадав, що хотіли свобідно молитися... Дехто казав, що тому їхні предки приїхали, що не хотіли, щоб їх вивезли до Сибіру. — Та напевно був певний відсоток іміґрантів з такими мотиваціями. Але це є нащадки так званої "політичної еміґрації”? Такою себе називали тоді майже всі! — Отже, Любо, більшість цих наших молодих людей повторюють пісеньку типових нових амери канців, пристосовуючись до стереотипних розповідей з американської історії. З біди приїхали сюди ірляндці, англійці, італійці, китайці і т. д. Дехто з наших каже також, що приїхали тому, що хотіли бути вільними. Але пояснити чому не могли там бути вільними зовсім не вміють. — Може, за часто по домах говориться про ЧИ ДІТИ АБО ВНУКИ ЗРУЙНУВАЛИ Б І ПІДПАЛИЛИ Б ХАТУ РІДНИХ БАТЬКІВ? посилки пакунків чи й авт в Україну, а за мало про важливіше, Марто? — Це також правда. Дехто згадував про русифі кацію — але, очевидно, не було сказано, як тутешня свобода рятує їх від такої загрози тут... — Є ще й вплив книжок та преси, що завжди описують давніх іміґрантів, головно слов’ян як неписьменних, бідних, темних. Про освічених, професійних людей не люблять говорити. — Тому Любо, що більшість американців таки є нащадками тої бідної кляси, і тому свідомо чи під свідомо хоче всіх такими бачити...! — Отже, Марто, тепер повернімось до наших молодих. Навіть якщо говорити тільки про 50% нащадків тих, що приїхали між 1946-50 роками, то це нащадки політичних іміґрантів. Невже їм не розповідали чому вони все покинули — маєтки, рідних, кар’єри та рідну країну? — Любо, виглядає, що мало хто розповідав своїм дітям і внукам про причини свого виїзду, втечі, про воєнні переживання і жертви. — Тому молоді не розуміють, чому всі в Америці можуть "мішатися” в подружжі, тільки українці (ну та ще жиди), мають одружуватись зі своїми. — Так, Любо. Це так немов би діди й батьки важко працювали, побудували гарну хату, збирали майно, щоб передати дітям, а діти цього не доцінювали і спалили все. Так і з поданням причини виїзду і довголітніх важких тарапат. Все це роблено, щоб діти і внуки могли свобідно рости українцями, здобувати освіту як українці і бути українцями хоч на цій вільній землі! А молоді про це не знають, і тому мішані подружжя їх не відстрашують. Небагато тут якогось глибокого протиставлення свому родові, чи неґації жертви батьків. Я закінчила розмову з Мартою і думала про це порівняння: для нащадків політичної еміграції одруження з неукраїнцями це підпалення хати батьків та дідів. Любов Калинович Докінчення: ДОРОГІ ДІТИ Як же я скажу приятелям Кока, що і в листах і телефоном про нього питаються, що його вже нема?. Як порожньо на веранді, чи в городі. Ніхто не гавкає, не удає що пильнує, а якби направду прий шов злодій, то Коко напевно відчинив би двері, вітаючи, як ви все говорили. Тато працював у городі, а Коко все ’’помагав” коло нього. Приходжу до хати: де Кокусь, що робить? Вже тиждень, як його нема. І так кожний раз реалізуючи, що мого приятеля вже нема, серце за болить. Ніхто того не розуміє, хіба що сам таке пережив. Всі ті літа з Коком приходять на думку, скільки приємних хвилин ми з ним мали! Яку радість він нам справляв! не хочу вже іншого пса. Його мені буде ду же бракувало, жоден його не заступить, бо, певно, такого пса, як Коко не було! п л Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
