Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
— Любо, коментар тої пані, що її син знайшов собі якусь італійку, чи порторіканку у Вайлвуді, досить зрушив наш спокій! Моя приятелька Марта пояснила, що цей коментар відноситься до мого опису (у вересневому числі НЖ) розмови про потребу мати своє ґетто хоч З рази в рік. — Марто, чому така сильна реакція на той коментар? — Чому? Тому, що він правдивий! — Знаєш, Любо, ми з чоловіком зробили таке невеличке, приватне опитування. Питали ми наших 15-літніх школярів, говорили з молодими тридцяти літніми батьками, з сорокалітніми та й дещо старшими, про те чому вони, чи їхні батьки, чи друзі приїхали до Америки чи Канади. — Ну і чи відповіді були сподівані? — Ні, Любо! Діти та внуки тих іміґрантів, що приїхали сюди після 2-ої світової війни (тобто жертви нацизму та комунізму) думають, що головно приїхали сюди з біди (”Не мали що їсти”, ’’хотіли мати свою хату чи авто”), або тому, що хотіли ’’вчитися”, а в Европі не могли... Часами дехто згадав, що хотіли свобідно молитися... Дехто казав, що тому їхні предки приїхали, що не хотіли, щоб їх вивезли до Сибіру. — Та напевно був певний відсоток іміґрантів з такими мотиваціями. Але це є нащадки так званої "політичної еміґрації”? Такою себе називали тоді майже всі! — Отже, Любо, більшість цих наших молодих людей повторюють пісеньку типових нових амери канців, пристосовуючись до стереотипних розповідей з американської історії. З біди приїхали сюди ірляндці, англійці, італійці, китайці і т. д. Дехто з наших каже також, що приїхали тому, що хотіли бути вільними. Але пояснити чому не могли там бути вільними зовсім не вміють. — Може, за часто по домах говориться про ЧИ ДІТИ АБО ВНУКИ ЗРУЙНУВАЛИ Б І ПІДПАЛИЛИ Б ХАТУ РІДНИХ БАТЬКІВ? посилки пакунків чи й авт в Україну, а за мало про важливіше, Марто? — Це також правда. Дехто згадував про русифі кацію — але, очевидно, не було сказано, як тутешня свобода рятує їх від такої загрози тут... — Є ще й вплив книжок та преси, що завжди описують давніх іміґрантів, головно слов’ян як неписьменних, бідних, темних. Про освічених, професійних людей не люблять говорити. — Тому Любо, що більшість американців таки є нащадками тої бідної кляси, і тому свідомо чи під свідомо хоче всіх такими бачити...! — Отже, Марто, тепер повернімось до наших молодих. Навіть якщо говорити тільки про 50% нащадків тих, що приїхали між 1946-50 роками, то це нащадки політичних іміґрантів. Невже їм не розповідали чому вони все покинули — маєтки, рідних, кар’єри та рідну країну? — Любо, виглядає, що мало хто розповідав своїм дітям і внукам про причини свого виїзду, втечі, про воєнні переживання і жертви. — Тому молоді не розуміють, чому всі в Америці можуть "мішатися” в подружжі, тільки українці (ну та ще жиди), мають одружуватись зі своїми. — Так, Любо. Це так немов би діди й батьки важко працювали, побудували гарну хату, збирали майно, щоб передати дітям, а діти цього не доцінювали і спалили все. Так і з поданням причини виїзду і довголітніх важких тарапат. Все це роблено, щоб діти і внуки могли свобідно рости українцями, здобувати освіту як українці і бути українцями хоч на цій вільній землі! А молоді про це не знають, і тому мішані подружжя їх не відстрашують. Небагато тут якогось глибокого протиставлення свому родові, чи неґації жертви батьків. Я закінчила розмову з Мартою і думала про це порівняння: для нащадків політичної еміграції одруження з неукраїнцями це підпалення хати батьків та дідів. Любов Калинович Докінчення: ДОРОГІ ДІТИ Як же я скажу приятелям Кока, що і в листах і телефоном про нього питаються, що його вже нема?. Як порожньо на веранді, чи в городі. Ніхто не гавкає, не удає що пильнує, а якби направду прий шов злодій, то Коко напевно відчинив би двері, вітаючи, як ви все говорили. Тато працював у городі, а Коко все ’’помагав” коло нього. Приходжу до хати: де Кокусь, що робить? Вже тиждень, як його нема. І так кожний раз реалізуючи, що мого приятеля вже нема, серце за болить. Ніхто того не розуміє, хіба що сам таке пережив. Всі ті літа з Коком приходять на думку, скільки приємних хвилин ми з ним мали! Яку радість він нам справляв! не хочу вже іншого пса. Його мені буде ду же бракувало, жоден його не заступить, бо, певно, такого пса, як Коко не було! п л Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
