Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПОРИВИ життя ГАННА СОВАЧЕВА СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ Продовження ЗНОВ У КИЄВІ І ось ми знову у Києві! Із мешканням нам пощастило, бо одна знайома пані виїжджала на літо й не знала, на кого лишити мешкання. Саме ми наго дилися в час. Було це на Тимофіївській вулиці, а до того в мешканні було добре піяніно. Частенько заходили до нас Микола і Сашко Міхновські, ми знов ходили до театру і до Українського клюбу. Словом, життя прийняло нормальний вигляд, тільки шкода, що на короткий час. Одного ранку я була сама вдома, коли почувся страшний вибух. Він був такий сильний, що вікна самі з себе відчинилися навстіж. За першим вибухом слідував другий, третій. Наш невеликий дім здригався, сидіти в ньому було небезпечно. Я вибігла на подвір’я, не розуміючи, що значать ті вибухи. Від німців, що перекопували вулиці впоперек, довідалась, що це рвуться гарматні набої на Звіринці поруч із Військовим шпиталем. А вони перекопують вулиці, бо вибух той дуже сильний. Саме туди пішов Василь. Мене струснула ця вістка більше, ніж сам вибух, і я рішила бігти туди, бо звикла бути завжди біля чоловіка в хвилину небезпеки. Але мене спинив німецький підстаршина: — Не йдіть, пані, — попередив він, — Басарабка оточена військом і туди нікого не пускають. А ваш чоловік повернеться незабаром. — І справді, саме в ту хвилину я побачила Василя, що йшов додому, бо його не пропустили. Вибухи продовжувалися. Казали, що Київ був у великій небезпеці. Коли б детонація і стрясення дійшли до маґазинів пороху на Лисій Горі, то воронка від вибуху динаміту, накопиченого в порохових маґазинах, була б аж 40 верст у промірі. Не знаю, чи то правда, але так тоді говорилося. Тоді ж я мала нагоду спостерігати працю німців. Так швидко, як вони перекопували вулицю на один метр завглибшки, так швидко й усе зарівняли. За яку годину по припиненні вибухів ніхто не знайшов би і сліду, де було перекопано. Десь коло 5-ої години ми пішли до шпиталю. Всі вулиці були усипані дрібним побитим склом. Буквально не було вздовж вулиць ні однієї цілої шиби. В лябораторії шпиталю від стрясення всі кольби, циліндри, реторти лежали на підлозі, потовчені на дрібні кусники. Залізні штаби, якими засувалися двері, були зігнуті, як дротики. Я подивляла ту силу. Згодом переживши бомблення американськими літаками в Австрії, я вже це розуміла, але тоді та сила видалася мені страшною. Казали, що причиною вибуху була необережна поведінка з вогнем. Але ходили чутки й про те, що це діло большевиків. Вірилося в останнє, особливо, коли такі випадки повторились і в інших містах, як Одеса і Миколаїв. Незабаром після того вбито генерала Айхгорна. Його похорон проходив на двірець через нашу вулицю і я ще раз переконалася про здисциплінованість німецького вояка. Зосе реджені, поважні лиця військових, мовчанка, каски і смолоскипи — це все мимоволі нагадувало настрій пісні ”Не бил барабан перед смутньїм полком, когда мьі вождя проважали”. Так мусіли ховати, думалося мені, Аттілу в давні часи. Було щось стародавнє й величне у тому. Однією з найбільш пам’ятних для мене подій того часу була перша панахида по гетьманові Івану Мазепі. По двох стах роках анатеми, кинутої на нього російським царем Петром І, Київ святкував урочисто його пам’ять. Ініціятором цього був генерал Греков, а організатором український клюб ’’Батьківщина". Десь біля 9-ої години ранку всі українські установи й організації сходилися з усіх напрямків Києва на Софійську площу, де мало відправлятися Бого- служення. Хор Стеценка мав співати панахиду. І ось уже духовенство в пишних ризах, уставлені прапори і представники організацій. Чекали приїзду гетьмана Скоропадського. Хор уже всоте починав пісню "Вкраїно, мати кат сконав”, а гетьмана все немає й немає. Що це таке? Душу охоплює страх! Адже гетьман повинен відчути історичність того моменту! Це його предок колись співпрацював із гетьманом Мазепою і зайняв його престіл, а нащадка тут немає! Не може бути, щоб він не приїхав! Думка була просто нестерпна: невже в таку хвилину гетьман не буде зі своїм народом? Пам’ятаю, що тоді саме у мене закралася перша думка, перший сумнів, кого це маємо на чолі України? Було наймовірно тяжко й боляче. Ніколи я не могла йому цього випадку простити. Згодом мені казали, що він уже мав їхати, що навіть одяг уже був приготований, як хтось приніс йому історію Грушевського і показав йому уступ, де постать Великого Гетьмана була неґативно оцінена. Тоді він не поїхав. Може воно й було так, але мені, як українці, це видалося хибним потягненням. Може й гетьманові Мазепі не вдалося змінити долю України, але він виявив виразну волю до того, показав шлях, яким треба йти. Тому не можу не шанувати постаті Мазепи і таке наставлення Гру шевського вважаю непродуманим, а потягнення гетьмана Скоропад ського хибним. Другою справою, що захитала моє довір’я до гетьмана, були т. зв. каральні експедиції на села. Про те, як вони поводилися супроти наших селян, всі знаємо. До гетьмана зверталося багато делегацій із місць, прохаючи припинити їх дике свавілля. Гетьман завжди обіцяв, а експедиції продовжували діяти. Нарешті в одному селі жінки не видержали цього насилля й під час оргії ’’карателів" вдерлися в хату з П родовження на стор. 18 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
