Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПОРИВИ ЖИТТЯ ГАННА с о вачева СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ П р о д о в ж е н н я Врешті нам довелося відступати з Бродів. Українська Галицька Армія мусіла відійти з-під Льво ва під натиском армії Галлера, і нас перекинули на станцію Бірки Великі за Тернополем. Там ми стояли у вагонах, поки польська армія не зайняла Тернопо ля і не стала обстрілювати нас із гармат. Я саме кін чала варити обід для Санітарної управи, коли почав ся обстріл. Почався переполох. Що тут діялося? — сказати важко. Деякі урядовці стали грабувати постачання, що стояло на сусідніх торах. Ніхто нічого не розумів, бо ж ніякого попередження не було. Василь скоро зорганізував авто й ми виїхали з д-ром Верхрад- ським і Лютими до Богданівки (3 км.), де стояли поїзди міністерства. Василя покликали на нараду, а ми чекали в якійсь шопі. За якийсь час ми побачили, що до нас на ближається Василь із д-ром Одриною. Я здиву валася, бо не бачила його від часів Києва. — Звідки ви тут взялися? — спиталась я, вітаючись. — Приїхав зорієнтуватися, чи варто повстанцям переходити до вас, — відповів він. ------- Та немає у вас нічого: ні війська, ні зброї, ні союзника, ні грошей. У нас, у повстанців, і то краще! Мене ця відповідь дуже заболіла. Та все ж я нагодувала його обідом, що ми привезли з собою. Згодом Василь прийшов і покликав Одрину знову на нараду. Це правда, що в нас не було нічого, і больше- вики глузливо наспівували: ”Ох, бідная директорія, а де ж твоя територія?” Але почути це з уст колиш нього начальника Санітарної управи було гірко. Аж тут повертаються з наради, і я не вірю своїм вухам, почувши, що Одрина став прем’єром. Отже вже знайшлися і військо, і гроші, і зброя! * У тому часі розстріляно Болбочана за спробу перевороту. Я й досі не вірю, щоб Симон Васильо вич підписав цей вирок смерти, і досі ходять про те різні версії. На жаль, багато людей лежить уже в могилі, а до різних свідчень із того часу я ставлюся критично. Може колись випливе правда на денне світло. А наше військо в тому часі мітингувало. Ось що оповідала мені згодом Харитина Пекарчук, що всю визвольну боротьбу провела простим козаком у пол ку. Був даний наказ відогнати большевиків із села над Збручем. Прийшли до Збруча й полягали на тра вичці. Радять, чи послухати наказу, чи ні? А вона каже: "Мені так обридли їх суперечки, що я зірва лась на рівні ноги, крикнула — Слава Україні! За мною, хлопці! — і кинулася в річку. І диво! Козаки рушили за мною й ворога відогнали”. Не хочу перебільшувати її героїзму, але це так просто було розказане й без прикрас, що я їй охоче повірила, знаючи тодішні настрої. На другий день ми просунулися поїздом на Чор ний Острів, а згодом і до Кам’янця Подільського. Еуло це в перших днях червня 1919 року. У Кам’янці ми замешкали в домі, власником якого був жид. Котрогось дня я, повертаючись додому, побачила в сінях жидівку. Була вона дуже сумна й несміливо звернулась до мене із проханням зайти до неї в кімнату і засвітити свічку. Я охоче зробила це. По її подяці я зрозуміла, що зробила щось дуже важ ного. Але остаточно я спантеличилася, коли вона раптом з’явилася до мене з цілою літрою пейсахівки і великим медяником. — Ви ж християнка і в додаток — українка! — говорила вона. — Так що ж, нам вільно віддати послугу й жидів ці, — відповіла я. — От за те, що ви схотіли, я дякую вам... Бо ваші люди, вибачайте, досі робили тільки погроми! Мені якби в лице хтось дав. — Це неправда! — заявила я. — Не гнівайтеся, пані, але я була в Проскурові під час погрому і знаю добре, хто забрав у мене золоті речі і срібні шабашеві свічники! Про те я розпитувала також козака Тіну, оту вищезгадану Харитину Пекарчук. — Ет, матусю, казала вона, чи вдержите хлопців від горілки? Погроми горілчані — це ще нічого, а от гірше, коли починається різанина. В нашій частині не було їх, це було заборонено й суворо каралося. Тиф ширився що раз більше. Шпиталі були пере повнені і хворі лежали навіть у коридорах. Наш дім був недалеко цвинтаря, і я одного дня нарахувала 37 похоронів і то тільки до 2-ої години дня. Ліків, навіть найпростіших, не було. Всі знали, що коли хтось занедужає, то це певна смерть за десять днів. Я вже згадувала про те, що Василь був на краю своїх сил. Я бачила, що він не може існувати при тій анархії, що шириться всюди. Не раз ще в Бірках Великих говорив мені: — Перейду до Галицької Армії молодшим лікарем в якусь частину. Лікарі потрібні. Хай пошукають когось іншого, хто підлягав би студентові, я вже не можу більше. Не можу! — Ця думка щораз більше охоплювала його. А тут ця відповідальність зовсім придавила його. Він почував, що повинен рятувати армію, але це не було в його силах. Журися — не журися, а тиф був сильніший за всі людські можливості. Якби прове- П р о д о в ж е н н я на о б кл а д и н ц і ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 1981 17
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
