Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПОРИВИ ЖИТТЯ ГАННА с о вачева СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ П р о д о в ж е н н я Врешті нам довелося відступати з Бродів. Українська Галицька Армія мусіла відійти з-під Льво ва під натиском армії Галлера, і нас перекинули на станцію Бірки Великі за Тернополем. Там ми стояли у вагонах, поки польська армія не зайняла Тернопо ля і не стала обстрілювати нас із гармат. Я саме кін чала варити обід для Санітарної управи, коли почав ся обстріл. Почався переполох. Що тут діялося? — сказати важко. Деякі урядовці стали грабувати постачання, що стояло на сусідніх торах. Ніхто нічого не розумів, бо ж ніякого попередження не було. Василь скоро зорганізував авто й ми виїхали з д-ром Верхрад- ським і Лютими до Богданівки (3 км.), де стояли поїзди міністерства. Василя покликали на нараду, а ми чекали в якійсь шопі. За якийсь час ми побачили, що до нас на ближається Василь із д-ром Одриною. Я здиву валася, бо не бачила його від часів Києва. — Звідки ви тут взялися? — спиталась я, вітаючись. — Приїхав зорієнтуватися, чи варто повстанцям переходити до вас, — відповів він. ------- Та немає у вас нічого: ні війська, ні зброї, ні союзника, ні грошей. У нас, у повстанців, і то краще! Мене ця відповідь дуже заболіла. Та все ж я нагодувала його обідом, що ми привезли з собою. Згодом Василь прийшов і покликав Одрину знову на нараду. Це правда, що в нас не було нічого, і больше- вики глузливо наспівували: ”Ох, бідная директорія, а де ж твоя територія?” Але почути це з уст колиш нього начальника Санітарної управи було гірко. Аж тут повертаються з наради, і я не вірю своїм вухам, почувши, що Одрина став прем’єром. Отже вже знайшлися і військо, і гроші, і зброя! * У тому часі розстріляно Болбочана за спробу перевороту. Я й досі не вірю, щоб Симон Васильо вич підписав цей вирок смерти, і досі ходять про те різні версії. На жаль, багато людей лежить уже в могилі, а до різних свідчень із того часу я ставлюся критично. Може колись випливе правда на денне світло. А наше військо в тому часі мітингувало. Ось що оповідала мені згодом Харитина Пекарчук, що всю визвольну боротьбу провела простим козаком у пол ку. Був даний наказ відогнати большевиків із села над Збручем. Прийшли до Збруча й полягали на тра вичці. Радять, чи послухати наказу, чи ні? А вона каже: "Мені так обридли їх суперечки, що я зірва лась на рівні ноги, крикнула — Слава Україні! За мною, хлопці! — і кинулася в річку. І диво! Козаки рушили за мною й ворога відогнали”. Не хочу перебільшувати її героїзму, але це так просто було розказане й без прикрас, що я їй охоче повірила, знаючи тодішні настрої. На другий день ми просунулися поїздом на Чор ний Острів, а згодом і до Кам’янця Подільського. Еуло це в перших днях червня 1919 року. У Кам’янці ми замешкали в домі, власником якого був жид. Котрогось дня я, повертаючись додому, побачила в сінях жидівку. Була вона дуже сумна й несміливо звернулась до мене із проханням зайти до неї в кімнату і засвітити свічку. Я охоче зробила це. По її подяці я зрозуміла, що зробила щось дуже важ ного. Але остаточно я спантеличилася, коли вона раптом з’явилася до мене з цілою літрою пейсахівки і великим медяником. — Ви ж християнка і в додаток — українка! — говорила вона. — Так що ж, нам вільно віддати послугу й жидів ці, — відповіла я. — От за те, що ви схотіли, я дякую вам... Бо ваші люди, вибачайте, досі робили тільки погроми! Мені якби в лице хтось дав. — Це неправда! — заявила я. — Не гнівайтеся, пані, але я була в Проскурові під час погрому і знаю добре, хто забрав у мене золоті речі і срібні шабашеві свічники! Про те я розпитувала також козака Тіну, оту вищезгадану Харитину Пекарчук. — Ет, матусю, казала вона, чи вдержите хлопців від горілки? Погроми горілчані — це ще нічого, а от гірше, коли починається різанина. В нашій частині не було їх, це було заборонено й суворо каралося. Тиф ширився що раз більше. Шпиталі були пере повнені і хворі лежали навіть у коридорах. Наш дім був недалеко цвинтаря, і я одного дня нарахувала 37 похоронів і то тільки до 2-ої години дня. Ліків, навіть найпростіших, не було. Всі знали, що коли хтось занедужає, то це певна смерть за десять днів. Я вже згадувала про те, що Василь був на краю своїх сил. Я бачила, що він не може існувати при тій анархії, що шириться всюди. Не раз ще в Бірках Великих говорив мені: — Перейду до Галицької Армії молодшим лікарем в якусь частину. Лікарі потрібні. Хай пошукають когось іншого, хто підлягав би студентові, я вже не можу більше. Не можу! — Ця думка щораз більше охоплювала його. А тут ця відповідальність зовсім придавила його. Він почував, що повинен рятувати армію, але це не було в його силах. Журися — не журися, а тиф був сильніший за всі людські можливості. Якби прове- П р о д о в ж е н н я на о б кл а д и н ц і ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 1981 17
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
