Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПОРИВИ ЖИТТЯ ГАННА СОВАЧЕВА СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ Продовження Треба ще згадати, що приїхавши на село, ми взя лися за обрібку плянтації, себто городу. Перш усього хотіли цим доказати, що з інтелігента сякий-такий господар може вийти, а от із селянина без науки таки інтелігента не буде. По-друге, не хотіли сидіти в Шурки на шиї та й скрутно таки було за харчі. Василь знався трохи на сільському господарстві, а я вико нувала його накази. Починали працю о 4 — 5-ій зран ку і працювали допізна. За цим особливо пильно слідкувала мати Дениса. Прийде, було, на плянта- цію, де ми розвели город, стане, підопреться рукою й зітха, що нічого з цього не виросте. Але город таки, на здивування всіх, вийшов на славу. Ми, правда, не їли овочів із праці власних рук, бо Василя викликали незабаром до Києва, але Шура нам розказувала. Одного дня на четвертому або п’ятому тижні Великого посту в’їхала на подвір’я підвода з соло мою. З-під соломи висунулася могутня постать Миколи Міхновського. На заклик Шури прибігли ми з городу, як були. — Так от ти, як Цінцінат, покинув сенат і взявся за рало! — сміявся він, вітаючись і струшуючи з себе солому. — Не смійся, брате, і тебе примушу до цього, — відповів Василь, радіючи, що бачить його живим і здоровим. Всі тішилися, бо за Миколу боялися, не знаючи, що з ним і де перебуває. А ще й до того він був дуже нестриманий у балачках. Шурка була до нього дуже прив’язана, а Василь уважав його най ближчою собі людиною. Цілий день пішов на оповідання й розмови. Слідуючого ранку Василь став будити його о 5-ій годині — Дяденьку, на роботу! — як він, жартуючи, не раз називав Миколу. Але той відмовився від праці, кажучи, що йому треба день або два, щоб переста вити себе з "адвоката на селянина”. — Де ж таки, 40 років був ’’тіліґентом-брехунцем, а тепер робися сільським робітником... Я ж не був у сенаті, як ти, і не маю прикладу Цінціната — Ну, гаразд, але пам’ятай, що з крокетом та іншими панськими витребеньками тепер покінчено! — заявив йому Василь. Коли ж нарешті ’’дяденька” о 9-ій годині встали і прийшли з покірним запитанням, ”що накажете робити?”, то з його помочі вийшла мала потіха. В нього була вдача Василевого діда, а його батька. Так ретельно брався до всього, що ’’перестарається” було, і з роботи нічого не вийде. Пам’ятаю, як раз загадав йому Василь окопати грушку в саді. Микола зняв піджак і взявся за оботу. Сопів, сопів над нею, а коли Василь прийшов перевірити його роботу, то махнув рукою і сказав: — Пропала грушка! Подивися, що цей слон зробив? Обрізав корінці довкруги, навряд чи дасться її врятувати! Але швидко Микола сказав, що це все ні до чого, і став жити давнім життям, як жив у Туровці, приїжджаючи на відпочинок. Вставав о 9-ій годині і шукав негайно партнера для гри в крокет або в шахи. А тому, що всі тепер були зайняті, нудьгував і нудив нас, приходячи на город. А тих свідків на городі ми мали нераз аж за багато. Одна мати Денисова чого варта була! Сама я чула раз, як Денис їй казав: — Тих працею не налякаєш! Під них би треба бомбу підкласти! Денис і Миколу доводив до сказу. Правда, ми нічого не згадували йому про Денисові пляни одруження з Шурою. Але Микола не міг того стерпі ти, що він засуджений на безділля, а Денис ходив на полювання. — Як вам це подобається? — питався обурено. — Мені цього не вільно, а він не питає, що тепер забо ронений час! — Справді не годилося тоді полювати, але що значила для Дениса якась заборона! В цьому був весь Микола. Пригадую собі, як мати розказувала один епізод із його дитячих літ. Побачивши у Василя, що був тоді немовлям, хрестик на блакитній стьожці (Миколі було тоді три роки), став і собі домагатись такого. На мамині слова, що Василь собі його знайшов, схопив небожа за чуба й, не зважаючи на Василів плач, надер йому чуба, при мовляючи: — А мені чому не знайшов? Ми продовжували нашу працю коло землі. Правда, Микола кепкував із нас, кажучи, що ми вже довели селянам, що з успіхом можемо бути го сподарями, отже не варто продовжувати, але ми на те не зважали. А на селі весна була в повному розпалі. Дерева пускали бруньки, абрикос був у цвіту, вужі вилазили із зимових краївок і вигрівалися на сонці. На печі пищали курчата й каченята та інша малеча, що вилуплювалася із яєць. Я любила таке го сподарство. Гарний і спокійний настрій вливався в душу і глушив рештки пережитого. Тоді то я полюбила українське село. Я пізнала його щойно, побравшися з Василем, і почала з особливою увагою придивлятися до нього. Воно зворошувало мене своєю стародавньою культурою, дарма що багато було в ньому неприйнятного для мене. Ось стара баба, що жила у нашої мами з повторним щорічним запоєм... Коли на неї найшло, то пропивала все, що мала, потім крала у мами курку і пропивала й її і вкінці знаходили під тином в одній
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
