Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПОРИВИ ЖИТТЯ ГАННА совачева СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ Продовження У ВІДПУСТІ Першого липня 1919 року ми поїхали до Галичи ни. Через Окопи ми доїхали до Мельниці. Гойдаю чись на м’яких ресорах, обложена, як видужанка, по душками, милувалась я красою літнього ранку та різнобарвним килимом поля: воно немов палало від маків, до того їх було багато довкола! Здавалося все вкрите червоною плахтою. Василь нарвав їх для мене так багато, що я ще й до сьогодні люблю ці кві ти, особливо за цю подорож. їхали ми візником. Жидівські шкапи худі, аж ребра видно, бігли все ж таки досить швидко. Кожна квітка маку, здавалося, кивала мені, вітаючи моє одужання, а вітрець, перебігаючи травою, таємничо шепотів про радість життя. Давно вже не довелося мені їхати так спокійно, без натиску ворожої загрози. Міністерства, з їх хворобливою метушнею і невідо мим завтра, залишились у Кам’янці Подільському а Галичина вабила до себе красою незнаних гір і бе регів Дністра. Хотілося вірити, а тому й вірилося, в усе добре, шляхетне, людяне і, якщо не в людську, то принаймні Божу вищу справедливість! Хотілося їхати так без кінця! В такому настрої приїхали ми до Мельниці. Василь пішов до місцевого пароха, а той порадив оселитися у його дяка на селі, що ми й зро били. Почалося життя, немов у казці. Жили ми серед природи та ще й такої, що її красу важко змалювати. Гори, стежки, а поміж тим потічки з водоспадами — все це успокоювало, вабило й давало нам потрібний відпочинок. Наші господарі ходили на роботу в поле, а я варила для всіх обід. Зле було те, що в нас не було австрійських грошей, а тут українських над дніпрянських грошей не приймали. Доводилося дуже й духе ощаджувати, щоб прожити, а головне — не обтяжувати нікого. До того мені трапився інцідент, що відкрив мені галицьку дійсність. Родина дяка складалася з бать ка, матері, двох синів і дочки. Тому що мати була полька, то й дочка за нею була римокатолицького віровизнання. Кожне з них ходило до іншої церкви. Я цьому значення не придавала і почала було дівчи ну вчити по-українськи читати. Сталося таке, що мати з обуренням вирвала дівчині підручник із рук, вимагаючи, щоб вона наперед навчилася по-поль- ськи читати. Я зосталася ні в сих, ні в тих і зрозумі ла, що попала між два вогні. Так прожили ми тиждень або й два. Краса й близькість природи примушували не тільки забувати минуле, але й очищали душу. Все пережите, весь бруд гніву, образ і бажання помсти відходили ку дись, уступаючи місце спокоєві, теплу і злагоді. Та, на жаль, це тяглося недовго. У Мельниці був маєток якогось графа. Граф кудись виїхав, а в його маєтку розташувався український військовий шпи таль з чотирма стами хворими на тиф. Персонал шпиталю при наближенні польського війська виїхав, лишивши хворих без жодного догляду. Офіційно мій чоловік був на відпустці, але його звання лікаря і по чуття гуманности вимагали ознайомитися з тією ’’па латою смерти”, як він її пізніше назвав. Коли він пі шов оглянути це місце "болю і страждання”, то по вернувся в повному відчаї. Серед хворих були уми раючі, видужанці і багато мертвих. Лежали вони на підлозі на соломі, а деякі й підстілки з соломи не ма ли. Все це маячило й стогнало, сморід і бруд були страшні. Притомні приносили воду для непритомних і обслуговували їх у міру своїх сил. їсти не було що і ніхто не дбав про те. Порадившись із о. парохом Капустянським, ми вирішили зорганізувати Червоний Хрест. Треба від дати справедливість польському населенню Мель ниці, що воно охоче відгукнулося на заклик допомо ги шпиталеві. Селяни взяли на себе постачання мо лока, яєць, масла. Місцеві люди дали допомогу пра цею. Підлогу у шпиталі вимито й застелено чистою соломою, білизну випрано, мертвих поховано. Хворі придбали сякий-такий людський вигляд, а життя наше — вигляд добровільного обов’язку. У шпиталі залишилося тепер коло 250 хворих (частина видужанців покинула шпиталь), а з них душ 60 поляків. Кожному з видужанців Василь давав па пірець, що посвідчував військовій владі про виду жання. Знов Василь почував себе бадьоро, виконую чи обов’язки лікаря. Щодня зранку о 8-ій годині ішов до свого імпровізованого шпиталю і повертався опівдні. Мене він не пускав до праці в шпиталі, на стоюючи на моєму становищі видужанки. По обіді, коли не було приватних хворих, ми йшли на прохід, щоб таки щось із краси довколишньої природи ско- ристати. А приватні хворі! В Мельниці скоро дізналися, що приїхав добрий лікар. Василь, не бажаючи вхо дити в конкуренцію з місцевим лікарем, намагався не приймати пацієнтів, але не міг відмовити людям, що потребували негайної допомоги. Тому робив це безплатно, але це, на лихо, ще збільшувало йому па цієнтів. Цього не міг стерпіти наш господар, дяк. Він сідав коло хвіртки і відбирав у пацієнтів усе, ними привезене. Василь гнівався за те, але він спокійно заявляв, що "пану доктррові теж треба їсти, а поки пересердиться, то я замкну все до себе в комору, а курок переховаю поміж своїми". — І справді, коли ми незабаром мусіли поспішно покидати Мельницю, то він з’явився з цим усім добром. Але нам ніколи було до того... Василь відмовився взяти щонебудь.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
