Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПОРИВИ життя СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ Продовження ПОЇЗДКА ДО МОСКВИ У тому часі між Україною та Росією підписано перемир’я. У висліді того почалася виміна військово полонених та біженців. Я вирішила скористати з нагоди, щоб відвідати родину свого брата, що помер у 1916 році. В Москві в нашому колишньому помеш канні були ще зложені наші речі, що ми залишили. На прохання мене приділили за сестру милосердя до санітарного поїзду, що перевозив полонених із Німеччини до Росії. І так я знов опинилася в поїзді в тій самій ролі, що колись на Далекому Сході. Та які це були інші умовини! Для ілюстрації наведу один епізод. Якось то я різала хліб для полонених і через поспіх пустила грінку на підлогу. Я підняла її і поклала збоку. Один із полонених слідкував за моїм рухом і по довгій надумі нерішуче спитав мене, чи я дозволю йому її з’їсти. — Будь ласка, але я зараз відріжу вам чисту, від повіла я хапаючись. — Сестро, якби ви знали, що я їв у полоні, не казали б про грінку, що торкнулася підлоги, що вона нечиста! Я придивилася до нього — це був скелет із гарячими, як у вовка, очима. З того часу я вже не могла їсти при ньому, а здебільшого віддавала йому свій обід. Москва зустріла мене дуже непривітно. Я приїхала 14 вересня й несла з собою булку в мотузя ній торбі. На вулиці до мене підходили люди, питаючись, звідкіля я приїхала, бо вони вже давно не бачили білого хліба. І дійсно, весь час свого побуту там я їла лиш коржі з надгнилої картоплі і висівок. Купити не можна було нічого окрім мочених яблук і квашених огірків. Гливкий хбіб видавався по 1/вф на особу денно. Але їжа й не лізла в горло при тих умовинах. Людське життя втратило всяку вартість. Большевицька влада жорстоко розправлялася з ’’буржуйською” клясою. Особливий жах находив на мене коло окремих будинків, обведених навколо колючим дротом, що його охороняли червоно- армійці. Щораз тут можна було зустріти жінок із дітьми, що надіялись одержати якусь вістку про арештованого. Дивитися на це не було сили й відваги. Про те, що сталося з родиною мого брата, я вже вспіла довідатися. Його маєток лежав у Гусатському повіті. Большевики прогнали родину з нього, і братова з дітьми примістилась у Гусатську в під вальному мешканні. Її дочки ходили на поденну працю й так заробляли кусник хліба. Коли подумати, що такої долі зазнали діти генерала! Речі наші застала я пограбовані й понищені. Маю на думці речі ужиткові. Щодо книжок, нот та Василевої зброї, то її забрали під час трусу, що від бувся недавно тому. Поміж залишками знайшла я деякі наші групові світлини. І цікаво те, що в усіх, хто був у вишитій сорочці, повиколювано очі. Знаменне це для наставлення большевицьких посіпок до українців! Кілька днів по моєму приїзді я помітила, що до мене приставлено шпика. Це був гарматчик, якому наказано пильнувати кожен мій крок. Я здогадалася про те кілька днів згодом, коли зустрічала його надто часто на своєму шляху. Давно в мене була звичка пропускати кожного наперед, хто йде за мною. Я це завважила, хоч і не чула до нього жалю: ті агенти були нераз жертвами самі, бо їм ставили ультиматум розкрити іншого ’’ворога” або йти ’’під стінку” самому. А до того ще в нашому давньому мешканні, як я згадувала, був трус, де спеціяльно шукали за нашими речами. Я свідома була того, що сама це спричинила. У Гусатську жила моя приятелька ще з інсти тутських часів Клявдія Ізюмська. Вона походила з дуже доброї родини й вони мали в повіті маєток. Жили вони всі разом. Сестра її була начальницею гімназії, брат служив у земстві, Клявдія також учителювала в гімназії. Завжди, коли я проїжджала цю станцію, лишала їм у буфеті записку. Зробила так і цей раз, не передчуваючи нічого злого, хоч у буфеті на мене подивилися косо. В записці я подавала свою адресу в Москві й прохала дати вістку про себе. Щойно згодом довідалась я про долю цілої сім’ї. Клявдію і двох її братів розстріляли та ще й примусили їх викопати собі перед тим могилу. Сестра Клявдії збожеволіла. Третій брат утік невідомо куди. Звісно, що моя записка потрапила куди треба й це спричинило трус і слідкування. Санітарний поїзд, яким я приїхала, замість вернутися до Києва, направили на Петроград і він несподівано виїхав. Привезених старшин роз стріляно. Таким чином я залишилася сама в Москві і треба було радити собі. Не скажу, щоб моє положення було веселе. Я знала, що саме знайдення зброї могло мене поставити під суд, бо свого часу бу оголошений термін здачі, і, хоч мене тоді в Москві не було, то цього б ніхто не враховував. Треба було втікати з міста, але як і чим? Почався вже осінній холод, а я не була приготована до того, бо приїхала тільки на короткий час. Місто неначе принишкло в цій сиутації, очікуючи ще гіршого. На Покрову потягнуло мене до Храму Христа Спасителя. В найвіддаленішому притворі правилася Всенощна. Було напів темно і священик правив півголосом, людей було мало. ’’Завтра Служба Божа почнеться о 3-ій вранці!” — оголосив майже пошепки. Ніколи не можу забути тієї відправи, зовсім як у катакомбах! Пішла шукати українського консула, до якого Продовження на cm. 18
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
