Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПОРИВИ життя СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ Продовження ПОЇЗДКА ДО МОСКВИ У тому часі між Україною та Росією підписано перемир’я. У висліді того почалася виміна військово полонених та біженців. Я вирішила скористати з нагоди, щоб відвідати родину свого брата, що помер у 1916 році. В Москві в нашому колишньому помеш канні були ще зложені наші речі, що ми залишили. На прохання мене приділили за сестру милосердя до санітарного поїзду, що перевозив полонених із Німеччини до Росії. І так я знов опинилася в поїзді в тій самій ролі, що колись на Далекому Сході. Та які це були інші умовини! Для ілюстрації наведу один епізод. Якось то я різала хліб для полонених і через поспіх пустила грінку на підлогу. Я підняла її і поклала збоку. Один із полонених слідкував за моїм рухом і по довгій надумі нерішуче спитав мене, чи я дозволю йому її з’їсти. — Будь ласка, але я зараз відріжу вам чисту, від повіла я хапаючись. — Сестро, якби ви знали, що я їв у полоні, не казали б про грінку, що торкнулася підлоги, що вона нечиста! Я придивилася до нього — це був скелет із гарячими, як у вовка, очима. З того часу я вже не могла їсти при ньому, а здебільшого віддавала йому свій обід. Москва зустріла мене дуже непривітно. Я приїхала 14 вересня й несла з собою булку в мотузя ній торбі. На вулиці до мене підходили люди, питаючись, звідкіля я приїхала, бо вони вже давно не бачили білого хліба. І дійсно, весь час свого побуту там я їла лиш коржі з надгнилої картоплі і висівок. Купити не можна було нічого окрім мочених яблук і квашених огірків. Гливкий хбіб видавався по 1/вф на особу денно. Але їжа й не лізла в горло при тих умовинах. Людське життя втратило всяку вартість. Большевицька влада жорстоко розправлялася з ’’буржуйською” клясою. Особливий жах находив на мене коло окремих будинків, обведених навколо колючим дротом, що його охороняли червоно- армійці. Щораз тут можна було зустріти жінок із дітьми, що надіялись одержати якусь вістку про арештованого. Дивитися на це не було сили й відваги. Про те, що сталося з родиною мого брата, я вже вспіла довідатися. Його маєток лежав у Гусатському повіті. Большевики прогнали родину з нього, і братова з дітьми примістилась у Гусатську в під вальному мешканні. Її дочки ходили на поденну працю й так заробляли кусник хліба. Коли подумати, що такої долі зазнали діти генерала! Речі наші застала я пограбовані й понищені. Маю на думці речі ужиткові. Щодо книжок, нот та Василевої зброї, то її забрали під час трусу, що від бувся недавно тому. Поміж залишками знайшла я деякі наші групові світлини. І цікаво те, що в усіх, хто був у вишитій сорочці, повиколювано очі. Знаменне це для наставлення большевицьких посіпок до українців! Кілька днів по моєму приїзді я помітила, що до мене приставлено шпика. Це був гарматчик, якому наказано пильнувати кожен мій крок. Я здогадалася про те кілька днів згодом, коли зустрічала його надто часто на своєму шляху. Давно в мене була звичка пропускати кожного наперед, хто йде за мною. Я це завважила, хоч і не чула до нього жалю: ті агенти були нераз жертвами самі, бо їм ставили ультиматум розкрити іншого ’’ворога” або йти ’’під стінку” самому. А до того ще в нашому давньому мешканні, як я згадувала, був трус, де спеціяльно шукали за нашими речами. Я свідома була того, що сама це спричинила. У Гусатську жила моя приятелька ще з інсти тутських часів Клявдія Ізюмська. Вона походила з дуже доброї родини й вони мали в повіті маєток. Жили вони всі разом. Сестра її була начальницею гімназії, брат служив у земстві, Клявдія також учителювала в гімназії. Завжди, коли я проїжджала цю станцію, лишала їм у буфеті записку. Зробила так і цей раз, не передчуваючи нічого злого, хоч у буфеті на мене подивилися косо. В записці я подавала свою адресу в Москві й прохала дати вістку про себе. Щойно згодом довідалась я про долю цілої сім’ї. Клявдію і двох її братів розстріляли та ще й примусили їх викопати собі перед тим могилу. Сестра Клявдії збожеволіла. Третій брат утік невідомо куди. Звісно, що моя записка потрапила куди треба й це спричинило трус і слідкування. Санітарний поїзд, яким я приїхала, замість вернутися до Києва, направили на Петроград і він несподівано виїхав. Привезених старшин роз стріляно. Таким чином я залишилася сама в Москві і треба було радити собі. Не скажу, щоб моє положення було веселе. Я знала, що саме знайдення зброї могло мене поставити під суд, бо свого часу бу оголошений термін здачі, і, хоч мене тоді в Москві не було, то цього б ніхто не враховував. Треба було втікати з міста, але як і чим? Почався вже осінній холод, а я не була приготована до того, бо приїхала тільки на короткий час. Місто неначе принишкло в цій сиутації, очікуючи ще гіршого. На Покрову потягнуло мене до Храму Христа Спасителя. В найвіддаленішому притворі правилася Всенощна. Було напів темно і священик правив півголосом, людей було мало. ’’Завтра Служба Божа почнеться о 3-ій вранці!” — оголосив майже пошепки. Ніколи не можу забути тієї відправи, зовсім як у катакомбах! Пішла шукати українського консула, до якого Продовження на cm. 18
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
