Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ДОРОГА Відзначене на Конкурсі ім. Михайла Островерхи. ’’МИРОСЛАВА” Слава Дрималик Шевчик Все почалося з весілля, точніше, з рішення, щоб таки взяти участь у цьому важливому сімейному святі. Коли, одначе, час обмежений (американський час, літній чи зимовий, все чомусь коротший як в інших країнах), а віддаль — 860 миль битої, асфальтової дороги, то лишався одиноко можливий скорий серед ник льокомоції — літак! Скаже більшість людей, поблажливо посмі хаючись: — А що ж таке надзвичайне літак? Сів, полетів — і заїхав! Начебто вони самі, їхні батьки чи діди ніколи не тряслися на солом’яному сидженні сільської фіри, не пробували твердих лавок 3 кляси "старокрайових" вагонів, а від колиски привикли до комфорту літун- ських доріг! Так чи інакше, стало на тому, що — таки їхати! Приготування і підгарячковий стан або ’’райзефівер” зростали пропорційно з приятельськими порядками земляків ’’ґльобтроттерів”. Співчутливі: ’’Візьми собі ’’Валіюм” на годину скоріше перед відлетом! Ні, краще поможе тобі ’’Драмаміна”. Відважніші: ”Не бери жодних ліків, вже в дорозі випий доброго "шат’а”, а забудеш всяку журбу!”. Обережно — ділові: ’’Поклади у вуха вату, позі хай, широко відкривши губи і водночас жувай ґуму!”. Найкраще одначе вирішив справу мій рідний чоло вік: ”Що буде, то буде, жінко? Коли будемо падати вниз, то бодай двоє разом!” — і це остаточно привело мене до сякої-такої душевної рівноваги. О’Гера — найбільше летовище у світі і хіба най вища модерна вавилонська вежа. Ідемо без кінця дов гими, ясними коридорами, ’’ескаляторами” вгору, зно ву просто себе, і ще вище вгору, довкруги крутіж, гамір гучномовців, безліч кольорів, світел і людей. Елегант ні зелені "пентс-сют” побіч простих сірих "джінсів”, модерні білі закаблуки біжать біля полотняних кап ців, мозаїка індійського "сарі” і яскрава крата фер мерської сорочки — а скрізь діти!! І ті, що у візочках чи ручних колисочках, рожево-сплячі, і ці на руках оголомшені і змучені, а над усе ці старші! Ті, що завжди губляться в натовпі, біжать стрімголов вперед, завертають на мить, вибивають з ритму пливкий люд ський потік і знову кудись кружляють у невичерпній енергії. Вкінці, Богу дякувати, ждальня! Малиново-те плий килим, вигідні кремові фотелі і стіна-скло, крізь яке на тлі прозорої синяви гостро відрізуються крилаті велетні. Біля мене старший добродій у ясному одязі уважно розглядає біржеву сторінку часопису, збоку група довговолосих створінь із насолодою попиває ’’кока-кола” і босими ногами ритмічно вибиває афро- американський радієвий ритм. Якраз проти мене огрядна муринка у яскравих фіолетних штанах жує ґуму і дивиться кудись байдуже-сплячими очима. Зате мале, кругле муринча вертиться безупинно, лискають синяві білка очей, кругла голівка з тісно заплетеними косичками повертається сюди і туди, мов у ляль ковому театрі. Ще надбігає двоє молодих ’’бізне сменів”, темні тропікальні одяги, плоскі валізочки, живо продовжують якусь торговельну дискусію — а вже гучномовець викладає наш відліт! Східці вдолину — вдаряє синь погідного неба і соняшність простору. Східці вгору, і проходимо м’яко вистеленою серединою літака. Ноги стають дивно важкуваті, коліна гнуться мов без м’язів, а шлунок під нісся вгору — зовсім навпаки до усталеного анатоміч ного порядку. Допливаю звільненим рухом до визна чених чисел 15А і 15 В, але — тут розсілася вигідно зна йома муринка у фіолетах! ’’Соррі” — кажу — це наші резервовані місця, ось квитки! — простягаю два числа. Вона мовчки показує ідентичні резервації, повертає голову до вікна і виклю чає із своєї уваги нас, помішані квитки і всякі зайві проблеми. Надходить стюардесса: — "Вибачте, зайшла мала помилка, покищо мушу примістити вас окремо, але аже на другому причалі зможете сидіти разом.” Майнула єхидна думка: ”Що буде, то буде, жінко...”, але рішуче відганяю влізливу муху і роз глядаю сусідів. Зліва — добродій із ждальні, надуті губи смокчуть грубу сиґару, праворуч — різкий молодий профіль, руки по дитячому сплетені на колінах, приплющені очі, дрімає. Щойно тепер запримічую дрогання літака, щораз то сильніші, більш інтенсивні, напружені — світляний наказ і гучномовець: ’’Прикріпити пояси!” — і вже біжи мо! Не ’’летимо чайкою, соколом” чи іншим поетич ним птахом, не ’’підіймаємося у небесні простори” — а прямо біжимо! Чую розгін, прудкість бігу і силу на пруги, а водночас якусь спонтанну радість у визво ленні в простір!! Маліють дерева, доми, зелень зливається в ясно- тінисту мапу — і вже тільки синь круглого вікна. Раптом нагадую: ’’Жувай ґуму і позі-хай”. Запізно! Дрогання пройшли у приємний одностайний шум, а мої фізичні аномалії непомітно повернули до своїх природніх позицій. Кладу вниз торбу, повну цілющих ліків і дивлюся в глибину. Пошматовані плаї зелені і сонця, мінливий блиск води, від часу яскрава пляма фермерської хати, посередині крута стежка пільної дороги. Сільська, ясна дорога, котяться колеса часу— а мої роки біжать у далеке дитинство... Малі ноги гойдаються сюди і туди, бо сидження фіри для мене ще трохи зависоке, попереду Каштан і Сивий виблискують гладкою шерстю проти сонця, біля мене Антошко, віжки у темних долонях, — а Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
