Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ДОРОГА Відзначене на Конкурсі ім. Михайла Островерхи. ’’МИРОСЛАВА” Слава Дрималик Шевчик Все почалося з весілля, точніше, з рішення, щоб таки взяти участь у цьому важливому сімейному святі. Коли, одначе, час обмежений (американський час, літній чи зимовий, все чомусь коротший як в інших країнах), а віддаль — 860 миль битої, асфальтової дороги, то лишався одиноко можливий скорий серед ник льокомоції — літак! Скаже більшість людей, поблажливо посмі хаючись: — А що ж таке надзвичайне літак? Сів, полетів — і заїхав! Начебто вони самі, їхні батьки чи діди ніколи не тряслися на солом’яному сидженні сільської фіри, не пробували твердих лавок 3 кляси "старокрайових" вагонів, а від колиски привикли до комфорту літун- ських доріг! Так чи інакше, стало на тому, що — таки їхати! Приготування і підгарячковий стан або ’’райзефівер” зростали пропорційно з приятельськими порядками земляків ’’ґльобтроттерів”. Співчутливі: ’’Візьми собі ’’Валіюм” на годину скоріше перед відлетом! Ні, краще поможе тобі ’’Драмаміна”. Відважніші: ”Не бери жодних ліків, вже в дорозі випий доброго "шат’а”, а забудеш всяку журбу!”. Обережно — ділові: ’’Поклади у вуха вату, позі хай, широко відкривши губи і водночас жувай ґуму!”. Найкраще одначе вирішив справу мій рідний чоло вік: ”Що буде, то буде, жінко? Коли будемо падати вниз, то бодай двоє разом!” — і це остаточно привело мене до сякої-такої душевної рівноваги. О’Гера — найбільше летовище у світі і хіба най вища модерна вавилонська вежа. Ідемо без кінця дов гими, ясними коридорами, ’’ескаляторами” вгору, зно ву просто себе, і ще вище вгору, довкруги крутіж, гамір гучномовців, безліч кольорів, світел і людей. Елегант ні зелені "пентс-сют” побіч простих сірих "джінсів”, модерні білі закаблуки біжать біля полотняних кап ців, мозаїка індійського "сарі” і яскрава крата фер мерської сорочки — а скрізь діти!! І ті, що у візочках чи ручних колисочках, рожево-сплячі, і ці на руках оголомшені і змучені, а над усе ці старші! Ті, що завжди губляться в натовпі, біжать стрімголов вперед, завертають на мить, вибивають з ритму пливкий люд ський потік і знову кудись кружляють у невичерпній енергії. Вкінці, Богу дякувати, ждальня! Малиново-те плий килим, вигідні кремові фотелі і стіна-скло, крізь яке на тлі прозорої синяви гостро відрізуються крилаті велетні. Біля мене старший добродій у ясному одязі уважно розглядає біржеву сторінку часопису, збоку група довговолосих створінь із насолодою попиває ’’кока-кола” і босими ногами ритмічно вибиває афро- американський радієвий ритм. Якраз проти мене огрядна муринка у яскравих фіолетних штанах жує ґуму і дивиться кудись байдуже-сплячими очима. Зате мале, кругле муринча вертиться безупинно, лискають синяві білка очей, кругла голівка з тісно заплетеними косичками повертається сюди і туди, мов у ляль ковому театрі. Ще надбігає двоє молодих ’’бізне сменів”, темні тропікальні одяги, плоскі валізочки, живо продовжують якусь торговельну дискусію — а вже гучномовець викладає наш відліт! Східці вдолину — вдаряє синь погідного неба і соняшність простору. Східці вгору, і проходимо м’яко вистеленою серединою літака. Ноги стають дивно важкуваті, коліна гнуться мов без м’язів, а шлунок під нісся вгору — зовсім навпаки до усталеного анатоміч ного порядку. Допливаю звільненим рухом до визна чених чисел 15А і 15 В, але — тут розсілася вигідно зна йома муринка у фіолетах! ’’Соррі” — кажу — це наші резервовані місця, ось квитки! — простягаю два числа. Вона мовчки показує ідентичні резервації, повертає голову до вікна і виклю чає із своєї уваги нас, помішані квитки і всякі зайві проблеми. Надходить стюардесса: — "Вибачте, зайшла мала помилка, покищо мушу примістити вас окремо, але аже на другому причалі зможете сидіти разом.” Майнула єхидна думка: ”Що буде, то буде, жінко...”, але рішуче відганяю влізливу муху і роз глядаю сусідів. Зліва — добродій із ждальні, надуті губи смокчуть грубу сиґару, праворуч — різкий молодий профіль, руки по дитячому сплетені на колінах, приплющені очі, дрімає. Щойно тепер запримічую дрогання літака, щораз то сильніші, більш інтенсивні, напружені — світляний наказ і гучномовець: ’’Прикріпити пояси!” — і вже біжи мо! Не ’’летимо чайкою, соколом” чи іншим поетич ним птахом, не ’’підіймаємося у небесні простори” — а прямо біжимо! Чую розгін, прудкість бігу і силу на пруги, а водночас якусь спонтанну радість у визво ленні в простір!! Маліють дерева, доми, зелень зливається в ясно- тінисту мапу — і вже тільки синь круглого вікна. Раптом нагадую: ’’Жувай ґуму і позі-хай”. Запізно! Дрогання пройшли у приємний одностайний шум, а мої фізичні аномалії непомітно повернули до своїх природніх позицій. Кладу вниз торбу, повну цілющих ліків і дивлюся в глибину. Пошматовані плаї зелені і сонця, мінливий блиск води, від часу яскрава пляма фермерської хати, посередині крута стежка пільної дороги. Сільська, ясна дорога, котяться колеса часу— а мої роки біжать у далеке дитинство... Малі ноги гойдаються сюди і туди, бо сидження фіри для мене ще трохи зависоке, попереду Каштан і Сивий виблискують гладкою шерстю проти сонця, біля мене Антошко, віжки у темних долонях, — а Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
