Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
— Хто ви? — спитала я. — Я большевик, — відповів зухвало. — Я не про те, яке ваше прізвище й чи маєте когось рідного в Києві? Він здивовано подивився на мене. — Є мати, — сказав згодом. Звуть мене Василь Баранів, 19 років, слюсар. Маю молодших братів і сестер, живу на Лукіянівській 42. Стрілянина зовсім ущухла і я послала по його матір. Але тут трапився інцидент, якого без усмішки не можу згадати. Портер готелю викликав мене на коридор, бо якийсь хлопець хоче зі мною говорити. Коли я вийшла, побачила хлопця років п’ятнадцяти, у гімназійному сірому плащі і високій смушевій шапці. В руках була рушниця, а через плече — старшинська шабля. Весь час під час розмови він намагався стати в позу і надаремне хотів спертися на рушницю, значно більшу від нього. Його сірі, великі, ще зовсім дитячі очі диви лись на мене рішуче і з погордою: — Пані, — сказав він не називаючи себе, мене повідомлено, що у вас переховується большевик. Мені доручено вбити його! — Так, у мене є ранений, що зве себе больше- виком, але він конає. — Мені стало смішно з його рішучости, але й безмежно шкода підлітка і я рішила дати йому научку. — Тому я не пущу вас до нього. — Ви українка? — спитав він обурено. — Так, українка, й саме тому, що запорожці вважали ганьбою вбивати безборонного, не то конаючого ворога, не похвалюю вашого наміру. Хлопець розгублено подивився на мене й по червонів. По мовчанці сказав: — Я хочу подивитися на нього. — Гаразд, але розмовляти з ним заборонено. Коло ліжка раненого він знов спробував спертися на рушницю. — Чи є в вас мати? — Спитала я. Він кивнув головою. — І в нього теж є мати! Дай Боже, щоб ви, якщо б довелося вмирати за нашу Україну, вмерли так завзято, як він умирає за свою ідею! Хлопець лиш сопів мовчки, а потім вибіг, ховаючи від мене обличчя й забувши про свою рушницю, що тяглася по підлозі за ним. Під вечір Баранов сконав. На ранок прийшла його мати — спокійна, розумна жінка. Вона розказала, що син був єдиним робітником на всю родину, що складалася з чотирьох дітей у віці від 5 до 16 років. Я порадила їй звернутись до революційного больше- вицького комітету по допомогу. — Ет, пані, — відповіла вона, — ті негідники тільки кричать, а помогти, то в них глухі вуха. Це не ті часи! — Та й замовкла, але згодом додала: — Я ж йому казала: ’’Сину, що ти робиш? Осиротиш нас усіх, а ти один у мене робітник!" Як приніс рушницю додому, я її схова ла й чоботи теж, так він уночі розшукав і таки пішов. Слухався товаришів, а тепер і сталося горе. На другий день ми саме збиралися снідати, коли раптом посипалися гарматні стріли по будинку Вій ськового Суду, що містився поруч. Хоч які точні інформації мали большевики від місцевих їхніх това ришів, але їх приціл був не дуже певний і їх набої перелітали і розривались на подвір’ї. Туди виходили вікна нашої кімнати і в ній було повно осколків. Ми вибігли в коридор. Всі мешканці готелю бігли до пивниці, де була більярдна кімната, і ми теж туди скерувалися. У більярдній був страшенний бруд, бо ніхто вже не прибирав. Я принесла матрац і подушку з кімнати й поклала його під більярд, де було менше насмічено. Василь мав гарячку (перестудився в наслідок вибитої шиби) і почував себе дуже зле. Щохвилини більярдна все більше заповнювалася. Було тут багато росій ських старшин, що, не передчуваючи своєї долі, не хотіли йти разом із українцями; було кілька фран цузьких родин; було також багато жидів. Були й українці, що розуміли своє безвиглядне положення і сподівалися найгіршого. Найкраще забезпечені були євреї. їм приносили служниці багаті обіди або готували вони щось на примусах. У нас фактично не було що їсти. Перші дні ми ділилися тим, що в кого було, а потім нічого в нікого не залишилось. Сиділа з нами родина В. Дубровського. Він щодня пробирався якось до Центральної Ради і приносив відомості. Від нього дізналися ми про мирний договір із німцями, а також про те, що Центральна Рада виїхала з Києва, не попередивши своїх службовців. Було нам від того дуже гірко! Ясно було, що Київ не встоїться. Але ніхто не докоряв нікому нічого. Безнадійність була така велика, що кожен думав про сучасну хвилину. Ніяк не хотілось вірити, що це насправді і назавжди. Десь щось казало, що це тимчасова поразка; щось бурилося в душі, що це ще не кінець! Василь лежав у гарячці і це сидіння в пивниці без світла й води страшенно пригноблювало. Сухарі наші скінчилися, воду пили ми з зібраного на подвір’ї бруд ного снігу, світили якимись недогарками, щоб бодай щось бачити. І от в один день побачила я в нас, у пив ниці, дівчину з сусіднього села Піддубівки. Вона служила в Києві у панів. — Килино, бійся Бога, чого ти бігаєш під обстрі лом, — почала було я і завмерла, — бо вона простяга ла мені цілу чвертку чистої води і буханок свіжого хліба. — Беріть, пані — казала вона, а сама тремтіла, як осиковий лист. ------- Мене пані післала по хліб, а я згадала, що вам нема кого посилати, та й принесла вам і води захватила. Де ж таки, сидіти, не ївши! Мої і без хліба не помруть, а як треба буде, напечу їм паляниць. У нас мука є. Беріть! — Ніколи не забуду я доброго серця цієї дівчини. Скільки в нашому селі криється шляхетности, поруч із дикою жорстокістю, якої я була свідком у літі 1917 року. Вночі з 25-го на 26 січня після страшного обстрілу коло 4-ої години настала мертва тиша. Російські старшини казали, що на ранок большевики будуть у місті, а євреї влаштували бенкет в одній із готелевих кімнат. Дубровський збудив свого хлопчика років семи, посадив його на край більярду і щось дуже поважно йому говорив, цілуючи його. Мати і жінка сиділи, немов скам’янілі. Продовження буде * Це підійшли під Київ большевицькі війська під командою Муравйова. 16 НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИСТОПАД 1980 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
