Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ Продовження К Р І З Ь П О Р И В И ж и т т я ГАННА СОВАЧЕВА У КИЄВІ В кінці листопада Військовий Секретаріят Центральної Ради викликав Василя, як фахівця військової санітарії, до Києва. Довелося попрощатися з шпиталем, на чолі якого він пробув з моменту мобілі зації в 1914 році. Жаль було покидати своє діло, але провадила його свідомість, що він повинен інакше служити батьківщині. Із нами зголосилися поїхати кілька санітарів і я була рада тому. Вони мали бути у вагоні для нас обороною від сваволі росіян. Взагалі я дуже боялася тієї подорожі. І справді, тільки завдяки їх енергії вдалося нам добути місце у вагоні третьої кляси. Василь улаштувався нагорі, а я просиділа всю дорогу на долішній лавці. Слухала мовчки всяких нісенітниць, що їх плели подорожні, як, наприклад, про те, що Петлюра, Винниченко й Порш — це царські генерали. Але я не далася спровокувати на дискусію, пам’ятаючи про ситуацію. Признаюся, що було дуже трудно мовчати. Щойно від Фастова склад пасажирів змінився. Більшість вояків — це були українці, і тут відразу виступила різниця в їх вигляді й поведінці. Українські вояки були рослі, гарні хлопці, одягнені чистіше й чепурніші від росіян. Особливо тішила мене їх само- певність і з того їх спокійна реакція на всякі провокації росіян. На їх вони відповідали лиш піднесенням п’ясту- ка і спокійним запитанням: ”А дістати хочеш?” — Вкоротці таки зчинилася бійка в сусідньому вагоні. Дехто вибіг на крик, але швидко повернулися, кажучи не без задоволення ’’Іван повчив москаля”. Вернувся і герой Іван і, сміючись, сказав до сусідів: "Нічого, обітреться й не пізнати буде!”. А наш говірливий москаль зник, немов корова язиком злизала. Дня 17 грудня ми приїхали до Києва. Ми спинились у гостинниці "Бельвю” на Володимирській вулиці. Тут містилася Санітарна Управа і нам тут реквірували малу й вогку кімнату. "У тебе справді, Василю, бельвю”, — жартував д-р Равич, коли зайшов до нас і побачив стіну, вкриту цвіллю. Але Василь був безмежно щасливий. По довгих роках відсутности (він не мав права жити в Києві, будучи під наглядом поліції) він знов був у столиці України, де кожен куток, вулиця, дім нагадували йому студентські часи! Щодня він зустрічав когось із старих товаришів чи знайомих. Пам’ятаю, як одного дня прибіг схвильований. — Знаєш, хто був у мене зараз? Петлюра! Просив дати йому санітарний поїзд. їде під Гребінку зі своїм Слобожанським Кошем. — А ти звідки його знаєш? — Приїздив із Сашком у Туровку (Сашко Міхновський був одноклясником С. В. Петлюри в Полтавській семінарії). Я тоді був головою Студент ської Громади в Києві, коли постановлено завести гуртки й по середніх школах. Петлюру обрали тоді головою Гуртка в семінарії і він приїздив до мене по інструкції. Звісно, з того часу я вже не бачив його! — А санітарний поїзд дав? — спитала я. — Ще б пак! Але тут треба не одного потяга, а кілька! Але ось 13-го або 14-го січня 1918 року почули ми спочатку рушничні й кулеметні стріли, а згодом і гарматні.* Десь на Печерську місцеві большевики почали повстання. Про те, що є тут большевицькі ячейки, ми знали, як також не мали ілюзії щодо змосковлення київського населення.Саме по нашому приїзді до Києва я наткнулася на таку сцену: відділ наших козаків повертався, співаючи, з вправ. Один візник куняв на санях і заступив їм дорогу. Вояк, виминаючи його, вдарив коняку рукою. Це обурило візника, дарма що це було з його ж вини. Він почав лаятися по-московськи на адресу козаків, погрожуючи їм пужалном. До мене долетіли слова: ’’Чекай, от прийдуть наші, заспіваєш не такої!" — Було боляче, що такі погрози можна було вигукувати зовсім безкарно на вулицях столиці України! Оте повстання большевиків нас не злякало. Було ж своє військо. Приборкають! Аж ось пішли чутки, що деякі військові частини вирішили в разі большевиць- кого наступу зберегти невтралітет, мовляв, сам Вин ниченко поїхав вести з ними переговори. Це вже було мені незрозуміле. Невже хтось міг би не послухати Центральної Ради? Дня 15, 16 і 17 січня бої наблизилися до центру міста. Не пам’ятаю, якої саме дати і хто, чи наші, що відстрілювались із Прорізної, чи большевики, що наступали від Михайлівського манастиря, вдарили по Володимирській вулиці. Посипалися шиби, в кімнатах сидіти було небезпечно, всі стовпилися у внутрішньо му коридорі готелю. Казали, що сусідній будинок, в якому містився готель "Прага”, де жило багато російських старшин, вже зайнятий большевиками й пограбований, а мешканці його в більшості забиті. Це чекало й нас, коли б не підоспіли наші війська. Готель "Прагу” відбито. Большевиків відперли до будинку пошти й це дало нам перепочинок. Але нам стало ясно, що на приборкання повстання — мала надія. На Володимирській вулиці лежали ранені і вбиті. Ми з Василем взялись до діла: приладили комірку під сходами готелю на перев’язувальний пункт. Подерли кілька простирал на бандажі і наготовили, що мали в себе, для дизенфекції ран. Через стрілянину не можна було показатися на вулицю. Але десь біля першої — другої години стрілянина втихла і стали нам зносити ранених. Один із них залишився в моїй пам’яті. Його стан був безнадійний: куля перейшла через руку, груди і вийшла коло хребетного стовпа. Оглянувши його, Василь махнув рукою. — Розпитай, може має когось із рідні в Києві, треба дати знати. НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИСТОПАД 1980 15
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
