Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЧЕСЛАВ МІЛОШ "КУЛЬТУРА” — грудень 1971 ДАР Щасливий день. В городі працював, як вранішні опали мряки. Колібри пили з квітів капріфоліюм. У всьому світі речі не було, яку бажав би мати. Нікого я не знав, щоб зависти був варт. Все лихо у минулому — забулось. Не соромивсь признати, ким я є. І жодного не чув у тілі болю. А спину випроставши, бачив на синяві морській вітрила білі. Переклад М. Чиж Монтреал, 19. III. 1972 Чеслав Мілош одержав саме літературну нагороду Нобля іґноранції. Мене внедовзі вибрано президентом цієї установи, і я могла, так сказати б, з позиції сили вести дальшу успішну і корисну працю для нашої справи”. Ми глянемо з подивом на Олю і спитаємо, де бере вона час і снагу до всіх тих нелегких починів; в неї родина й господарство та й старенька спаралі зована мати в лічниці, її треба щоденно провідати, помити, нагодувати, потішити. Оля задумається, і тінь журби ляже на її чоло на згадку про недужу маму. Але за мить вернеться до неї бадьорість. ’’Час мусить бути, як його треба, а снага приходить десь з глибини душі чи совісти. Там, мабуть, таємні, життєдайні джерела, що про них людина сама не знає! Бувають ранки, що годі піднестися з постелі. Все болить: руки, ноги, хребет, голова. Але думка про недокінчені справи, що на мене чекають, мобілізують всі мої сили, і болі кудись діваються, а до того ще й моя впертість! Але чи можна покірною, пасивною поведінкою чогось добитися, якого-небудь успіху в громадській праці? Недавно переконалася, що ні. Міжнародній клюб нашого містечка організував збірку на голодуючих дітей різних країн, а що більшість грошей зібрано із розгри мого печива, я чула за собою моральне право домагатися включення і українських дітей на список допомоги. По довгих нарадах управа пішла назустріч моєму проханню, і секретарка клюбу обіцяла прийти на другий день до мене, щоб спільно виписати та розіслати чеки трьом призначеним етнічним установам. Довелося чекати на неї кілька днів, врешті явилася з двома чеками, мовляв, вийшли її, і мусить замовити нові, так що українським дітям треба дещо підождати. На мій запит, чому саме українським дітям слід чекати, а не дітям двох інших країн, заявила, що українські діти на її думку не надто аж такі голодні та нещасні. Мій зір мусів говорити за себе, бо мексиканка збентежилася і передала мені обидва чеки, на яких я виписала Україна і Камбоджа, ”А як дістанете нові чекові бланки — сказала я — випишіть зараз же призначену суму для дітей Мехіко. МИКОЛА РУДЕНКО Я визрів і прозрів — мені нема неволі І слово не вмира на зімкнутих вустах. Душа моя живе, неначе вітер в полі — Крилатим немовлям шугає по світах. Я бачу крізь сонця — я так далеко бачу, Що байдуже мені до всіх моїх скорбот. У горі не стогну, в розпуці не заплачу І скреготом зубів не закривавлю рот. Я страх відкинув геть, байдужий став до болів. У грудях миготять зірниці потайні. Колись я в світі жив. Тепер, позбувшись волі, Я цілим світом став... І світ живе в мені. 13. II. 1977 За ґратами — Поезії, Сучасність 1980 Вони безсумніву голодні. А все таки їхніх батьків ніхто не мучить по тюрмах та ґулаґах десятиліттями за мужність і відвагу бути собою, бути людиною, ніхто не змушує їх вживати чужої їм мови, ніхто не п’ятнує їх стигмою покидьків суспільства, ніхто не закриває перед ними шкіл та інституцій, ніхто не вбиває живцем їх чисті дитячі душі чадом атеїзму та брехні! — Ми заприязнилися з мексиканкою, і вона понесла нашу правду між свої люди”. Промені вечірнього сонця, що заглянуть у кімнату, зрушать нас із задуми і пригадають, що час нам в дорогу. Ми встаємо, щоб врешті привітати Олю з днем її ангела та побажати їй дальших успіхів у її небуденній праці. Але Оля і слухати не хоче про наш від’їзд. Вона попросить нас до стола і частуватиме смачними стравами, які з-під її рук виходять справжніми кулінарними шедеврами. Ми будемо допитувати Олю, коли вона, неприготована, оце все наварила й напекла, але вона запевнить нас, що безліч страв можна заморожувати. Гей-гей, Олю України, в тебе руки все готові до трудів, до праці. Цілими століттями ти печеш, випікаєш високі колачі із золотистої пшениці рідних піль, вариш, виварюєш правдиві наші страви і вирощуєш на них нові й нові покоління синів і дочок твоїх. Горде твоє чоло історія вбирала різними знаменами, від княжого діядему до селянської хустини, але істина твого серця одна й незмінна: вірність!. Ми прощатимемо Олю Дробоцьку в затінку дерев її саду. Вона дякуватиме, що провідали, обдарує слоїчком варення і проситиме, щоб знову завітати до їх тихого Бовлінґ Ґріну. Ще здалеку оглянемося і бачитимемо Олину постать біля хати. А на далеких шляхах додому, вже в сумерку вечора, вертатимемось думками до Олі, до її гостинности, до її динамічної духовости, до непов торних діл, за які вона не очікує ні подяки ні признання. А буде це в день св.Ольги, патронки віри і сили. 10 НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИСТОПАД 1980 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
