Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ОКСАНА МОСТОВИЧ ОЛЯ Чи знаєте ви її? Ой, не знаєте ви Олі. Ходіть зі мною, я повезу вас до неї. Минатимемо тихі Кентак- ські міста та оселі, розлогі пасовиська та зелені пагорби, аж опинимося в малому, чистому містечку. Це буде один з отих пам’ятних липневих днів, що нагадують нам славну нашу володарку древніх століть. Так ми відвідаємо Олю в день її княжої іменниці. Оля вийде усміхнена й промінна вітаючи нас серед пахощів її улюблених троянд, що барвистим рядочком знімаються до сонця зараз же перед самим входом і поведе нас у свій привітний, ясний дім. Ми ступатимемо по м’якому килимі, виба чаючись за запорошені черевики. Але Оля заспо коїть нас своїм енергійним, риторичним запев ненням, мовляв, хата не така вже аж стерильна, як це нам здається. ’’Якщо були б дали знати хоча день- два наперед була б почистила, приготовилася, а так — даруйте!” Ми, подумавши про власні доми і килими, очевидно радо Олі подаруємо і роз сядемося вигідно на ясно-зеленій канапі, серед краси гуцульських вишивок та тканин. Тоді Оля подасть нам добрий холодний напій і присядеться до нас на розмову. З-під тоненько виведених брів гляне на нас допитливо пара синіх очей, і тоді ми всі як один подумаємо про фіялки, бо Олі очі мають той особливий відтінок. Оля засміється голосно і сердечно і скаже, що таке порів няння, це романтика для молодих дівчат, а в неї вже мовляв внуки. Але ми будемо таки настоювати на нашому, і Оля опиниться знечев’я на давніх, забутих стежках рідного Поділля і розказуватиме з любов’ю та тугою про своє минуле і про незабутній Тернопіль, про добрих своїх батьків, про добробут, що в ньому зростала, про давніх друзів, про радощі юних і безжурних днів. ’’Мій батько мав у собі ту тугість та працьо витість нашого міщанина, що зумів трудом власних рук та розумом доказати, що в нашому народі не лише хліборобський геній, але й такий же купецький. Яка шкода, що таких успішних підприємців було в нас тоді так мало. Мабуть знемагалися у від стоюванні своїх прав перед чужинецькими елемен тами”. Ми не схочемо, щоб Оля згадувала війну, смерть батька, великий ісход у незнане з власною вже родиною і все те, що довелося перейти та пере терпіти, заки ласкава доля не пригорнула всіх нас на цій вільній землі. Проте спогади минулого, яке не було б воно важке, снуються м’яко і тепло, як нитка павутиння і нагадують якийсь інший давній світ, що вже так далеко за нами. Оля пробудиться з мрій перша і заявить, що вона не любить піддаватися тужливим, носталгійним думкам, що вона реальна, практична людина. ”Це було б для мене самогубство отут на цьому добровільному вигнанні замикатися у світ туги та жалів. В мене їх заступають дні, виповнені кон кретними справами. Ось бачите, наше містечко невелике, але в ньому знаний каледж, немало освічених, інтелігентних громадян, декілька етнічних груп тощо. Я відчувала, що мені потрібно загово рити про Україну, але заговорити якоюсь цікавою, барвистою мовою, щоб наша земля, наш нарід стали живими й правдивими для чужинця. І так започаткувала я на власну руку серію мистецьких виставок та докладів про все минуле та сучасне нашої батьківщини. А щоб не бути голослівною, коли йшла мова про наші традиції, побут, страви тощо, застеляла я вишиваною скатертиною бічний столик і виставляла на ньому наше святочне печиво: паски, колачі, бабки, якими частувала присутніх. Не одна чудова писанка, чи гуцульська різьба, що я їх залюбки збираю для власної колекції, опинилася в дарунку особам, які виявляли особливе зацікавлення нашими проблемами. Очевидно, що мої заощадження при цьому танули, як сніг на сонці, але яка ж я була рада, коли на сторінках місцевої преси щораз частіше появля лися статті, присвячені українській тематиці. Чи було це все легким до зрушення, до переведення? О, ні! Треба було доказувати, переконувати, розповідати, перешколювати, боротися. От хочби справа з нашим прапором!. Етнічні групи нашої округи підготовляли виступ, де кожна з національностей мала продемонструвати свій державний прапор. Яке ж було моє огірчення, як я дізналася від президентки клюбу, що береться на увагу виключно сучасні державні прапори, цебто такі, які були прийняті Об’єднаними Націями, включно з червоними підсовєтськими, бо такі мовляв, статути установи. Ця постава мене обурила до краю, і я постановила протиставитися їй. З трепетом душі, шила я цілу ніч великий український прапор і рано, звинувши його старанно, явилася на великій залі нарад. Одна група за другою дефілювали з різними барвами їхніх країн, а як пролунало слово 'Україна' я розгорнула шовковий наш стяг в цілу широчінь і гордою ходою пройшла уздовж залі нарад. Перед мікрофоном я задержалася і сказала твердим рішучим голосом: ’Це є прапор України і так, як мій народ був, є і буде незнищимим, так і його синьо-жовтий прапор залишиться таким а не іншим, як символ наших золотих пшеничних ланів і блакитного українського неба’ . ”В залі стало тихо, а за хвилину прибігла до мене литовка, обняла мене тепло і заплакала. Від цієї події я запримітила зміну в ставленні чужинців до справи України. В мене не було сумніву, що я прорубала не лише статут клюбу, але і стіну політичної сліпоти та НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИСТОПАД 1980 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
