Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПОРИВИ життя ГАННА СОВАЧЕВА СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ Продовження У Красниках були великі бараки, в яких містився в часі миру цілий полк кінноти. Отже приміщення було дуже добре. Бої йшли по річці Липі (здається, т. зв. Гнилій) дуже близько від шпиталю. Щовечора одержували ми телефонограму з фронту з наказом прийняти 1.000 або й 1.500 ранених. Привозили їх возами просто з поля бою, коли починало вже сутеніти. Звичайно вози під’їжджали до одного бараку, де були нари на тисячу душ, і хтось вигукував: — Хто хоче чаю — злазь! Все, що могло ходити, себто легко ранені, злазили з возів. А ті, що не могли свобідно рухатися, під’їздили до великого будинку, де їх зносили санітари. Ми мусіли ввечорі нагодувати їх, вранці дати сніданок, при потребі перебандажувати, а о 6-ій годині ранку відправити їх дальше санітарним поїздом, щоб на вечір мати знову вільні місця. Праця була дуже важка, але ніхто не нарікав на неї. Санітари просто падали з ніг і засипляли при кожній нагоді. Пам’ятаю випадок, що під час роздачі обідів вони засипляли між видаванням однієї страви й другої. Тоді я зрозуміла, що це значить ’’спати на ходу”, себто йдучи. Не було ж відпочинку ні вдень ні вночі. У Красниках стояв теж якийсь пункт Земського Союзу. У них не було праці й вони, бачучи, як ми переривались, самі прийшли нам з допомогою при розвантажуванні ранених і роздачі їм вечері. Це один-одинокий людяний вчинок тієї організації у відношенні до військового шпиталю, що я пам’ятаю. У мене була палата ’’жаху і смерти”. Не знаю, може і в других сестер не було краще, не до того ■ було мені, щоб розвідуватись. Раненими в живіт, у стовп хребетний і в голову я особливо опікувалась. Одному, що був спралізований в наслідок рани у хребетному стовпі, приходилось постійно міняти простирала. Хто був коло таких хворих, знає, що це значить. Не було часу зосереджувати на них свою увагу, але все ж запам’ятались мені деякі випадки. Як у сні, бачу чорні очі Литвиненка, раненого в живіт, і чую голос молодого Коваленка, що просить мене: — Зроби мені вареничків з сиром, сестричко, ой, зроби! Здавши його згодом на санітарний поїзд Червоного Хреста, я чула від лікарки того поїзду обурення, що ми "розвезли" хворого до того, що він і в неї вимагав "вареничка" або "налисничка"... — У нас у шпиталі був принцип не відмовляти тяжко хворому нічого, а Коваленко був з таких! От лежить молодий хлопчисько, уста в нього відчинені, а в них повно пухлини і крови. Нічого ковтнути не може, в очах вираз відчаю. Пояснити теж нічого не може. Промиваю уста, з яких виходить кров і якісь клапті. По кількох днях починає ковтати молоко, а згодом по кількох днях розказує нам, що ішов в атаку і кричав "ура”. Раптом почув в устах біль і кров, проковтнув щось, але що це було, сам не знав. А в устах усе спухло і боліло. По огляді хірург заявив, що, очевидно, куля попала у відкриті уста, але була вже "на ізлеті”, себто не мала сили, і хворому вдалося проковтнути її. А тут лежить ранений у голову. Цілий день він стоїть на ліжку рачки і кричить: "Сестро — їсти, сестро — їсти!” — Його чекає трепанація черепа. Хірург наш добрий, але не Бог, і ця операція майже завжди кінчається смертю. Спостерігаючи ранених у голову, приходжу до висновку, що більшість їх має якусь idee fixe. Звичайно, це — їжа, принаймні в певному періоді свого ранення. Підходжу до ліжка раненого в живіт. Він щось хоче мені шепотом сказати і я нахиляюсь до нього: "Я вмираю за царя і отечество” — ледве вистогнав, а ви, сестро, теж за царя і отечество"? — За хвилину був мертвий. Ось лежить ранений у груди: "Я не вмру, сестро, у мене зашита молитва Івана Кронштадського, а це певна охорона Божа". — На другий день його не було в живих, але я подякувала в душі його вірі в силу тієї молитви. Чую плач дорослої людини. Що сталося? Біжу туди, де Литвиненко заливається сльозами: "Ой, ой, що це буде? Прилетить німець, кине бомбу, а я без штанів тікатиму від нього. Ой, ганьба, ой сором! То ваші санітари такі добрі, так мене роздягли..." — Чекай, — кажу йому, взявши за руки. — Що з тобою? Кажи на розум, що сталося? — Нічого я путнього не довідалась. Одне було ясно, що бідолаха згубив усяке панування над своїми нервами і плакав гірко при думці, що буде примушений втікати від німців у невідповідному вигляді. За такою скаженою працею простояли ми більше двох місяців у Красниках аж до хвилини, коли появились німецькі стежі. Хтось прийшов з міста й розказав, що місто евакуують. Негайно відправили ми всіх хворих а ми навантажилися в ешельон і стояли ще цілу добу на віддалі 5 км від станції. Бачили, як приходили паротяги й забирали деякі ешельони, а ми все стояли. Довкола нас горіли села й чути було вибухи. Декому вже ввижалися німецькі Продовження на cm. 18 16 НАШЕ ЖИТТЯ, БЕРЕЗЕНЬ 1980 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
