Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
НАТАЛІЯ КАНЮҐА ЗАКРІВАВЛЕНИЙ КОБЗАР... Похмура весняна погода заглядала у малі віконечка концентраційного табору. Здавалося, що сонце намагалося заглянути між ці ґрати, щоб погладити, попестити худі, побиті, замучені тіла в’язнів. Важко це було сонцеві, бо віконечка були занадто маленькі. Та проте частина променів пробилася... В’язні, побачивши та відчувши ці несміливі промені у ’’своїй хаті”, поповзли помалу їм назустріч, щоби бодай трохи насолодитися їхнім теплом та ясністю. На деяких обличчях, на яких відзеркалюва- лися пережиті страшні хвилини і щоденні муки, засяяв несміливий, боязкий усміх... Не дай, Господи, щоб цей усміх побачив наглядач Герман або Фріц! І через цей усміх наділили би їх нагайками!.. Я лежав у куті на смердючій соломі. Моє тіло напухле від щоденних нагайок та голоду, обличчя покрите синяками. Якраз учора довелося мені пережити великі муки. Із тупим співчуттям дивлюся на таких же самих побитих, замучених товаришів. Мої груди високо підіймаються... Хапаю повітря... Дихання завдає мені великі муки... Двоє моїх товаришів, із якими я вчора тайкома розмовляв про Тараса Шевченка, сьогодні вже мертві. Проклятий Г ерман позбавив їх життя жорстокими муками. І чого? Що вони зробили? Що картоплю крали? Вони ж були голодні!.. Голод і щоденні муки так нас тут замучили, що ми з дня на день все більше тратимо надії на визволення. Нема нікого, до когс б можна звернутися зі своїм болем, кому б міг поскаржитися на свою долю, бо всі ми тут на однаковому положенні, віддані у ті ж самі жорстокі руки. Ми всі мріємо про потіху, тепле, співчутливе слово... А що виходить? Говори сам до себе, сам себе потішай... І не потішиш, бо кругом себе бачиш і чуєш плач таких же самих, як і ти,, замучених і побитих... Хочемо говорити один до одного, а проте мовчимо... Мовчать і кров’ю побризкані стіни і долівка, насичена кров’ю... Кажіть, чи може бути у нас надія на краще завтра?.. Біг цих думок перервав мені оден в’язень, кажучи: — Знаєте, що сьогодні є десятого березня?.. Всі замовкли... Кожний думав своє... У кожного цей день викликав різні спогади... А я?.. Я згадав нашого пророка-мученика Тараса Шевченка... Я дивився на всі боки, чи мене часом хтось не спостерігає і вийняв з-під соломи маленьку книжечку — Кобзар. Бодай читанням цих безсмертних слів нашого пророка правди заспокоюся. Здається — ніхто мене не спостерігає... Всі зайняті собою... Я відкрив книжечку і почав читати... Тішуся, мов мала дитина... Але цю насолоду перервав мені сиґнал, що кличе до обіду... Я дуже голодний, але вирішив на обід не йти. Використаю кілька хвилин самоти для вшанування нашого Пророка... Я ліг знов на солому і ждав, поки всі вийшли. Хоч всі ми тут однаково страждаємо, але я не всім довіряю. Єдиний який вартий повного довір’я, це Василь. Ми ще з дому добрі приятелі. Він знає про мій скарб — Кобзар. Здається, що всі вийшли. Починаю читати. Насолоджуюся кожним рядком, кожним словом... Багато разів я його читав, але сьогодні він для мене молитивником... Його велика любов до нашої поневоленої України, любов до братів, що страждають, його віра у краще завтра — все це наповнює великою вірою в перемогу... З захопленням читаю навмирущі слова — Світ правди засвітить І помоляться на волі Невольничі діти... Серце наповнюється невимовною радістю, в душі родиться загублена вже надія... Цими словами кінчається записник в’язня Петра. І, щоб усі знали, чому, я, його приятель Василь, буду продовжувати. Петро не помітив, що і я відмовився від зупи з буряків і залишився у ’’нашій незабутній, милій хаті”. Я не хотів тривожити його своєю присутністю, бо сам знаю, яка не раз приємна самота. Я тільки уважно спостерігав із свого місця його обличчя, на якім відбивалося його захоплення. Мені приємно було дивитися на таке захоплення молодого українця. Я знав, що Петро попав сюди задля великої любови до свого народу. Раптово відчинилися двері. Був це наглядач Герман, який прийшов перевірити, чи всі вийшли. Петро у своїм захопленні його не завважив. Герман пильно дивився своїми вовчими очима по всіх закутках. Мене, на щастя, не завважив. Може був би і Петра не помітив, якби той якраз у цей момент не перевернув сторінку у любій книжечці. Цей шелест собака Герман почув і раптом крикнув звірячим голосом: — А ти, собако, що тут робиш? Де ти маєш бути? — і, не дожидаючи відповіді, вдарив Петра нагаєм по голові. Петро підняв в оборону свою праву руку, у якій тримав ’’Кобзаря". І невмирущі слова Шевченка покрилися кров’ю молодого українця... — О, подивися на цю паршиву собаку! Покажи, що це ти маєш! Похвалися мені! — і Герман злісно Докінчення на стор. 11 10 НАШЕ ЖИТТЯ, БЕРЕЗЕНЬ 1980 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
