Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПОРИВИ ЖИТТЯ ГАННА совачева СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ П родовж ення Але всі, що були в Іспенської, і син її Віктор, не розуміли моїх виводів: "Навіщо вам самостійности? — Питались. — Ваша правда, якби був цар, але тепер?” Коли я відповідала, що властиво нічого ще не змінилося в порівнянні з попереднім режимом, то відповідали, що все це прийде — народоправство і самоврядування. А відділюватися немає потреби і некорисно. Один добродій одверто заявив, що "без України ми не можемо жити. Самі нарікайте на себе, що такі багаті!” А Віктор навіть дивувався, як можна піднімати таке дрібничкове питання у такий великий час. "Що за Україна? Була і буде Малоросія!” Я побачила, що немає там з ким говорити. Одна тільки Іспенська мене трохи розуміла: "Знаєте, — сказала мені ця старенька вже жінка, — в першу хвилину по перевороті груди радість розпирала! А тепер починаю боятися. Надто вже комуністи підносять голос, а це велика небезпека для всієї революції”! — Це було сказано в березні 1917 року... Залишилось мені ще перебалакати з пред ставниками есдеків, але я вже не мала надії в них щонебудь осягнути. Щоб зустрітися з ними, я поїхала до Орехова Зуєва, де на фабриці Морозова мав відбутися робітничий мітинг. Переодягнута за робітницю, я вмішалась у натовп. Чекали пред ставників комуністів, які мали агітувати за негайне закінчення війни.Але тоді вони ще не мали такого впливу й збори ухвалили продовжувати війну до переможного кінця. Злі язики казали навіть, що комуністичні агітатори повернулись звідтіля трохи ушкодженими, але я цього не могла перевірити та й воно мене не цікавило. Мені хотілося почути щось інше, чого ніхто там не підносив. На другий день я відвідала їх комітет, але там теж почула, що "тепер усі народи мають рівні права”, або "киньте про те говорити, тепер усе зміниться!” Злість брала мене. Виходило так, що вони ідеалісти, а я недовірок та псую цим недовір’ям радість переведеної революції. — Може ви щиро вірите в добрі наміри револю ціонерів, але я українка і маю право турбуватися долею свого народу. Занадто багато лиха зазнав він від росіян — відповіла я. — Прошу пам’ятати, — сказав мені член комітету, — що це все було за царату. Тепер все це неможливе, тепер народи самі вільно будуватимуть своє життя. Тільки не вигадуйте ви якоїсь самостійности! — Але ж коли ми маємо самі будувати своє життя, то не дивно* що хочемо самостійности! — Але це нам не на руку! А як ми не схочемо? — То доведеться примусити вас до цього! — Так? А де ж ваші демократичні кличі? Гарна воля народу, нема що й казати! І тут я почула від них про "нерозуміння загальної справи”, про "ніж у спину революції” і т. д. Одне було ясно, що вони, може навіть і щиро, вірили, що Україна не проіснує без допомоги "старшого брата”. — Тоді і Крим і Кавказ захочуть відділитися, — говорили. — Авжеж, якщо захочуть! Самі ви завинили, що їм хочеться жити без вас! — Ніколи цього не буде. Росія сильніша, ніж ви думаєте; нікому не дозволимо обезсилити її! Я бачила, що розмова кінчається сваркою, і попрощалася. Нічого вже було мені у Москві робити. Тому я виїхала першим поїздом до Чернівців. Наскільки подорож до Москви була приємна, настільки поворот був жахливий. Змінилася зовсім атмосфера й люди. Доброзичливости ніби ніколи й не було в подорожніх, а її заступили ворожість і егоїзм. В купе на 8 душ напхалося 19 осіб. Все це сварилося, штовхалося, перекидало свої й чужі клунки. Я сиділа в кутку, налякана тіснотою і товариством, що складалося по всій правдо подібності зі спекулянтів. Під час пересадки в Києві довелось мені лізти через вікно, бо речі вже були у вагоні, а увійти через двері не було змоги. У Жмеринці чекала мене знов пересадка, при чому я ледве врятувала один свій пакунок, що його хотіла забрати якась жінка. Лиш завдяки одному воякові, що бачив, як носій вніс його до вагону, вдалось мені його одержати і то вже на ходу потяга. Були всі ознаки, що починає діяти сила п’ястука. Приїхала додому несподівано о 2-ій годині вночі. Василя ще не було вдома. Мене це не здивувало, бо я знала, що має багато справ і пропадає на різних зборах. Я сіла при відкритому вікні чекати його й відчула ту різницю між тим, що бачила по дорозі, і в Москві. Тиша і спокій огорнули мене. Я, здається, навіть задрімала при вікні, коли збудив мене голос Василя, що наказував нашому візникові Пікуль- ському подати коней на сьому рано. — О, ні, — кликнула я через вікно — Пікуль- ський, дай нам час виспатися завтра! Приїдь о 9-тій! — Добридень, сестричко! — привітався Пікуль- ський. — От дякую вам! Висплюсь і я, бо пан доктор мене зовсім заїздив. П р о д о в ж е н н я б у д е НАШ Е ЖИТТЯ, ЧЕРВЕНЬ 1980 15
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
