Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПОРИВИ ЖИТТЯ ГАННА совачева СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ П родовж ення Але всі, що були в Іспенської, і син її Віктор, не розуміли моїх виводів: "Навіщо вам самостійности? — Питались. — Ваша правда, якби був цар, але тепер?” Коли я відповідала, що властиво нічого ще не змінилося в порівнянні з попереднім режимом, то відповідали, що все це прийде — народоправство і самоврядування. А відділюватися немає потреби і некорисно. Один добродій одверто заявив, що "без України ми не можемо жити. Самі нарікайте на себе, що такі багаті!” А Віктор навіть дивувався, як можна піднімати таке дрібничкове питання у такий великий час. "Що за Україна? Була і буде Малоросія!” Я побачила, що немає там з ким говорити. Одна тільки Іспенська мене трохи розуміла: "Знаєте, — сказала мені ця старенька вже жінка, — в першу хвилину по перевороті груди радість розпирала! А тепер починаю боятися. Надто вже комуністи підносять голос, а це велика небезпека для всієї революції”! — Це було сказано в березні 1917 року... Залишилось мені ще перебалакати з пред ставниками есдеків, але я вже не мала надії в них щонебудь осягнути. Щоб зустрітися з ними, я поїхала до Орехова Зуєва, де на фабриці Морозова мав відбутися робітничий мітинг. Переодягнута за робітницю, я вмішалась у натовп. Чекали пред ставників комуністів, які мали агітувати за негайне закінчення війни.Але тоді вони ще не мали такого впливу й збори ухвалили продовжувати війну до переможного кінця. Злі язики казали навіть, що комуністичні агітатори повернулись звідтіля трохи ушкодженими, але я цього не могла перевірити та й воно мене не цікавило. Мені хотілося почути щось інше, чого ніхто там не підносив. На другий день я відвідала їх комітет, але там теж почула, що "тепер усі народи мають рівні права”, або "киньте про те говорити, тепер усе зміниться!” Злість брала мене. Виходило так, що вони ідеалісти, а я недовірок та псую цим недовір’ям радість переведеної революції. — Може ви щиро вірите в добрі наміри револю ціонерів, але я українка і маю право турбуватися долею свого народу. Занадто багато лиха зазнав він від росіян — відповіла я. — Прошу пам’ятати, — сказав мені член комітету, — що це все було за царату. Тепер все це неможливе, тепер народи самі вільно будуватимуть своє життя. Тільки не вигадуйте ви якоїсь самостійности! — Але ж коли ми маємо самі будувати своє життя, то не дивно* що хочемо самостійности! — Але це нам не на руку! А як ми не схочемо? — То доведеться примусити вас до цього! — Так? А де ж ваші демократичні кличі? Гарна воля народу, нема що й казати! І тут я почула від них про "нерозуміння загальної справи”, про "ніж у спину революції” і т. д. Одне було ясно, що вони, може навіть і щиро, вірили, що Україна не проіснує без допомоги "старшого брата”. — Тоді і Крим і Кавказ захочуть відділитися, — говорили. — Авжеж, якщо захочуть! Самі ви завинили, що їм хочеться жити без вас! — Ніколи цього не буде. Росія сильніша, ніж ви думаєте; нікому не дозволимо обезсилити її! Я бачила, що розмова кінчається сваркою, і попрощалася. Нічого вже було мені у Москві робити. Тому я виїхала першим поїздом до Чернівців. Наскільки подорож до Москви була приємна, настільки поворот був жахливий. Змінилася зовсім атмосфера й люди. Доброзичливости ніби ніколи й не було в подорожніх, а її заступили ворожість і егоїзм. В купе на 8 душ напхалося 19 осіб. Все це сварилося, штовхалося, перекидало свої й чужі клунки. Я сиділа в кутку, налякана тіснотою і товариством, що складалося по всій правдо подібності зі спекулянтів. Під час пересадки в Києві довелось мені лізти через вікно, бо речі вже були у вагоні, а увійти через двері не було змоги. У Жмеринці чекала мене знов пересадка, при чому я ледве врятувала один свій пакунок, що його хотіла забрати якась жінка. Лиш завдяки одному воякові, що бачив, як носій вніс його до вагону, вдалось мені його одержати і то вже на ходу потяга. Були всі ознаки, що починає діяти сила п’ястука. Приїхала додому несподівано о 2-ій годині вночі. Василя ще не було вдома. Мене це не здивувало, бо я знала, що має багато справ і пропадає на різних зборах. Я сіла при відкритому вікні чекати його й відчула ту різницю між тим, що бачила по дорозі, і в Москві. Тиша і спокій огорнули мене. Я, здається, навіть задрімала при вікні, коли збудив мене голос Василя, що наказував нашому візникові Пікуль- ському подати коней на сьому рано. — О, ні, — кликнула я через вікно — Пікуль- ський, дай нам час виспатися завтра! Приїдь о 9-тій! — Добридень, сестричко! — привітався Пікуль- ський. — От дякую вам! Висплюсь і я, бо пан доктор мене зовсім заїздив. П р о д о в ж е н н я б у д е НАШ Е ЖИТТЯ, ЧЕРВЕНЬ 1980 15
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
