Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
СЛ ОВО МАЄ ТАРАС ШЕВЧЕНКО, ПОЕТ І МАЛЯР АСЯ ГУМЕЦЬКА (Репортаж) 9-го березня невеличка група Дітройтчан, що зве себе скромно "Гуртком мистецького слова” і належить до Культурно-громадського клюбу, влаштувала незвичайний літературний вечір під назвою ’’Шевченко говорить”. Можна з певністю ствердити, що такого вечора присутні не чекали, бо таких вечорів у нас не влаштовують. Незвичайне почалося відразу. Коли завіса піднялася, глядачі побачили екран, на якому з’явився краєвид: беріг моря, небо, хмари і місяць за хмарами. Ось він наближається — проектор вихоплює деталь, побільшує... місяць росте, розпливається, стає футуристичним. А тим часом починає бриніти музика. Лагідна, розлога. То грають журливі бандури. Минає хвилина, дві... На сцені непорушні постаті виконавців: три жіночі постаті праворуч, три — ліворуч. Вони сидять, одягнені у довгі чорні сукні. За ними на підвищенні чоловіки — теж у чорному. У всіх на грудях червоні рожі. Виглядають суворо, а разом з тим святково. Музика, краєвид, сцена з мовчазними постатями створюють напружений настрій очікування. Між присутніми й сценою простягається невидимий зв’язок: очі, слух, розум, усі чуття активізуються. Незабаром починає лунати рівний, виразний, без зайвого патосу голос першого декляматора: ’’Все йде, все минає...” Шевченкові ’’Гайдамаки” наводять на роздуми, кидають світло на далеке минуле. Ми разом з поетом переживаємо тугу за батьківщиною, співчуваємо його самоті, болям його ’’душі живої”. Разом з ним милуємося безкраїм морем, білолицим місяцем, що пливе по небі — отим краєвидом, що далі стоїть перед очима. Та ось на екрані кілька картин українського села, а за ними з’являється постать жінки, схиленої над роботою в полі. Жіночий голос, так само рівно, поволі читає ”На панщині пшеницю жала”. Лірична нота продовжується, на екрані сад.... ’’Садок вишневий”... Далі — картина сім’ї, усім знайомі постаті матері, дитини, старого діда, батька. Ми ніби слідкуємо за думками поета, що відбилися в його ліриці і в його малюнках: мати — хата — родина... Ось і Шевченкова власна хата, і вірш "Не називаю її раєм”. Це вже нова нота, розпучлива, болюча. Так завжди у Шевченка — недовго сонце гріє, недовго серце веселиться, співає; раптом набігає хмара, насуваються сумні думки, котяться сльози. Як у епілозі з "Гайдамаків” "Бувало в неділю”, де Шевченко згадує розповіді діда про Коліївщину, які чуємо на тлі малюнку з постаттю слі пого бандуриста. За задумом артистів-декляматорів Шевченко мав з’явитися перед нами як людина, що говорить до нас як до друзів, ділиться своїми інтимними думками, мріями, жалями, пише до нас листи, змальовує своє оточення. Його голос звучить невимушено, щиро, як у дружній розмові. Це не той голос, що ми звикли чути — голос трибуна, народнього месника. Тому вибір поезій, офортів, уривків з щоденника та з листів дещо незвичайний. Усе підпорядковане задумові створити портрет нашого поета саме таким, яким він був у буденному, щоденному житті під час перебування в далекому Петербурзі, на засланні, в казармах, у пустелях азійських, серед дикої невід- радної природи Киргизії. З вічною мрією про улюблену неньку-Україну, зі згадками про її чарівну красу, з любов’ю в серці до всіх, хто його не забував на чужині. Ми чуємо найбільш ліричні Шевченкові спогади про дитинячу любов до малої Оксани, з якою вони ’’вкупочці колись росли” — і бачимо постаті малих дітей, пастушків, поле, небо. Чуємо інші спогади, ось як у вірші, адресованому Козачковському, де Шевченко описує свою першу науку у дяка, від якої малий Тарас утікав у бур’яни, де "списував собі Сковороду” (а на екрані з’являється малюнок вели чезних лопухів). Між тими спогадами — прозаїчний, практичний лист до брата Микити з Петербургу, якого поет закінчує благанням писати до нього "по- своєму”, а не "по-московському”. Згодом знов лист до того самого брата з докором, що той далі пише до нього ”чорт-зна по-якому”, замість писати "язиком людським”. Шевченко-людина і Шевченко-поет невід’ємні один від одного. Його особиста лірика про власну долю, життєві поневіряння та блукання по світі раз- у-раз переплітаються з роздумами про свою ролю як поета, про славу, про слово правди, надхнення. Ось як у вірші "Доля”, де поет від спогадів про школу та п’яного дяка, від глузливого тону — ”А ти збрехала!” — переходить до високої поезії і свідомости свого високого призначення: Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою Ходімо дальше, дальше слава, А слава — заповідь моя. І Шевченко-поет і Шевченко-людина настільки просякнені українським духом, що неможливо уявити собі його без образу України. А тим більше на цьому вечорі, де слово має сам поет, Отже ми чуємо відверте признання, що замість шукати московської слави й співати на їхню ноту, ’’про Матрьошу, про Парашу, радость нашу” (тут, можливо, криється натяк на Пушкінську жартівливу поему "Домик в Коломиє” з її героїнею Парашею), він співатиме про степи та запорожців. Шевченкова щира віра, його постійні розмови з Богом — це риса його вдачі, без якої його портрет був би неповним. І ось ми чуємо чудові переспіви Давидових псалмів, а на екрані бачимо ескізи україн ських церков, які Шевченко малював, їздячи з 10 НАШЕ ЖИТТЯ, ЧЕРВЕНЬ 1980 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
