Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
ЗМІНА СОФІЯ САМОТИНСЬКА Повертаючись додому з праці, Ліда старалася не думати про свого хворого чоловіка. Вона відганяла цю настирливу думку, яка постійно бриніла, як влізлива муха біля її голови. Ліда відчувала, що здоров’я її мужа і навіть її власне здоров’я залежить від її успіху відв’язатися від думки про хворобу і про можливу смерть. Пістряк легенів — прорік лікар дивлячись десь понад її голову і тільки на мить зупинившись на її обличчі. Ліда прийняла цю вістку без помітного хвилювання, неначе б це не відносилося ні до її мужа, ні до неї. Не було ні сліз, ні поблідлого облич чя. Вона тільки ширше розплющила очі і дивилася пильно в обличчя лікаря. Воно було бліде і втомлене і майже засоромлене. Ліді стало чомусь жаль саме лікаря. Він був ще зовсім молодий. Років 30-35. Міг би бути її сином. Лідин чоловік якраз заснув на своєму шпитальному ліжку, яке було видно крізь відчинені двері коридору. — Чи це остаточна діяґноза? — спитала тихо. Немає найменшого сумніву. Біопсія легенів виказала особливо злісний тип рака. До того ж слабе серце. — Чи знає про це вже муж? — Так. — Як прийняв цю вістку? — Нормально... Андрія відпустили додому. — Як будете відчувати болі, приймайте оці пілюлі. Кожного тижня приходитиме до клініки на хімотерапію. От і все. Старайтеся жити якомога нормальним життям. Так і почалося їхнє нове ’’нормальне” існування. За ними було 35 років подружнього життя. Було різно. Було всяко, як звичайно в подружжі. Виховали й подружили синів. Тепер залишилися знову вдвох. Знову почали здається наново пізнавати себе. До цього часу було ніколи. Все якісь турботи. Хата, діти, праця... Андрій уже на пенсії. Якраз цього року почав. Ліда ще працює. Праця не важка, але й не цікава. От, звичайна праця для заробітку, для влаштування життя. Було б добре, якби не оця не сподівана й, здається, майже невиліковна хвороба. Та чи дійсно несподівана? Ще взимку почав кашляти, але, думалося, з перекуру. Хто б подумав — пістрякі Хвороба цієї доби! Про це стільки писано в журна лах і газетах. Але чому це впало саме на них? Чому саме на Андрія? Чи йому не вистачало хворого серця? Чому саме він? Ця думка не кидала її ні на мить. Думане й передумане, вдень і вночі, вранці і ввечорі... Це вже доходить до божевілля. Конче треба перестати про це думати. Це думання — це теж хвороба. Оце їде з праці додому. За кілька хвилин зустріне її Андрій — схудлий, полисілий від хімо- терапії. Залишились, здається, самі очі, які тепер так відрізняються на його обличчі. У них появилося щось нове. Щось, що важко окреслити: приглушений біль, змішаний з приреченням і якоюсь гордовитою резиґнацією; часом неспокій з домішкою непокори, чи нетерпіння, а може й страхом перед невідомим і незбагненним. Він дивитиметься на неї і немов би крізь неї. Вона робиться тоді така безпорадна. Хоче сказати щось і зупиниться на півслові. Щоб бува чимось не вразити, щоб не сказати чогось зайвого. Колись ділилися враженнями з праці з прочитаних книжок, вістками про знайомих, про різні події... Сьогодні довідалася в праці, що помер професор Чорногір. Саме від рака легенів. Ну як же Андрія про це сповістити? Всі казали: ’’Слава Богу! Скінчилася його мука”. Хіба можна щось таке повторити Андрієві? Він також мучиться.. Ні, ні він, ні вона, не хочуть, щоб скінчилося їхнє життя. Теоретично вони знають, що воно таки колись мусить скінчитися, але конкретно, ні! тричі ні! Ні він, ні вона, не хочуть допускати цієї думки ні до розуму, ні до серця. Вони не були ідеальним подружжям. Вони переживали не раз подружні кризи. Здавалося часто, що бупо тяжко їм разом з такими різними характе рами. Та чи дійсно різними? Часом здавалося, що дуже подібними. І саме тому було їм важко. Вони обоє дуже вразливі, з дуже слабими нервами люди. Він часто попадав у гнів, якщо було щось не по його волі (а розчарувань доля ніколи йому не жаліла), а потім у депресію. Вона — в сльози і жаль до нього за його, здавалося їй, еґоцентризм. А тепер відучилася плакати. Сльози тут не на місці. Це занадто серйозна ситуація. Лідині сльози все були доказом її слабости. Тут треба бути сильною. Всі кажуть їй: ’’Тримайся, Лідо! Тобі треба бути сильною. Тобі треба триматися.” і вона тримається. Тільки ці думки не дають їй спокою. Як він сьогодні почувається? Чи не дуже дошкулюють йому болі? Що б йому зготовити, щоб він з’їв зі смаком, щоб хоч трішки прибув на вазі? Щоб йому щось такого цікавого розповісти, щоб хоч на короткий час прогнати з його очей оцю задуму змішану з болем і тривогою?... Конче треба перестати думати про хворобу!... Надворі спека, духота. З заходу надтягають хмари. Автобус їде на захід. Блискавка. Грім. Великі краплі дощу вдаряють в шиби автобуса. Це добре. Якась зміна. Слава Богу — є на чому зупинити увагу хоч на хвилину. Ну й злива! Вода струмочком дзюркоче по шибах вікон. Вже цілі потоки на вулиці, на тротуарах цілі калюжі. І звідки взялася така злива? Навіть не заповіли вранці по радіо. Чи Андрій зачинив вікно біля свого ліжка? Андрій! Він так завжди любив бурю, громи, блискавки.. Він так любив завжди зміну... 16 НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 1980 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
