Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
В: Я народилася в Каїнску. Перша дитина, як мамі було 17 років. Тоді ми переїхали до Тари, потім до Омска, а там до Ішима. А від большевиків тікали до Каїнска. Тато був і далі громадськи заанґажований. Працював в напрямі звільнення Сибіру від Росії під головуванням Потаніна. Це були початки 1900 років. Часто у нас переводилися обшуки, але як тата не було дома, жандарми чекали на нього на ґанку. Також не раз йому казали: "Якове Константиновичу, у Вас буде сьогодні обшук — ...” і тато зі своєї кімнати виносив усе, що могло пошко дити. В інші кімнати жандарми не заглядали. П: А як виглядала Ваша наука в ті часи? В: Тато привів мене71/г літню до початкової школи та сказав, що думає, що мені вже 8... і почалася моя наука. До цієї школи я ходила 2 роки, а від так пішла до т.зв. "прогімназії” на 4 роки. Дальшої науки у нас не було і 14-літньою я поїхала до Петропавловська до гімназії на 4 роки. П: То в Ішимі в той час навіть гімназії ще не було? В: Тоді ні. І мій брат відїхав на наступний рік. А от моя сестра вже ходила до нової гімназії в Ішимі, яку засновано дякуючи і моєму татові! Приятель тата з гімназії в Кременчузі, Дзюбинський, який в той час жив в Петрограді, хотів бути вибраний депу татом до ’’Народньої Думи”, щоб там заступати українську справу. Але в Петрограді його не хотіли вибрати. Він попросив тата купити в його імені хату в Ішимі. І Дзюбинського як ’’мешканця і домовласни ка” в Ішимі, тато зі своїми приятелями вибрали депутатом... а з вдячности він постарався, щоб в Ішимі заснували 2 гімназії — хлоп’ячу і дівочу. П: І Ви повернулися до Ішима? В: Ні, я залишилася в Петропавловську, що було 180 верст від хати. їхали ми до школи 8 — 12 годин кіньми. Коники мінялися що ЗО верст. Школа була від половини серпня, бо при кінці вересня вже були сніги. Як їхали взимку, на Різдво, везли зі собою заморожені ’’пільмені” і як ставали міняти коників, то там же кидали їх на окріп та підкріплялися гарячою стравою. (Пільмені — щось в роді маленьких вареників, або ушок, зі сирим меленим м’ясом). На Великдень ніколи не їздили додому, бо в березні починалася весна і ріки розливалися. Яканебудь подорож була неможлива. Школа кінчалася в кінці травня або середині червня і тоді вже всі поверта лися на літні вакації. П: Чи маєте якісь цікаві спомини з гімназії? В: Так, от напр. пригадую, як більшість з нас захоплювалася ідеями Потоніна за визволення Сибіру від Росії. І маю один цікавий спомин. В гімназії нас вчив російської літератури проф. Захар Григорович Автухов. Я жила на помешканні з 4-ма товаришками у його сестри. На Великдень, а мені тоді було 16 років, одна з товаришок, якої батько був також засланий сказала при столі: ’’Вип’єм за Малоросію!”. А наш проф. Автухов сказав: ’’Вип’єм за Україну!”. Тоді я вперше почула публічно слово ’’Україна”. П: А що Ви робили по закінченні гімназії? В: Поїхала до Петрограду, де жила рік у Дзюбин- ських. Студіювала в Психоневрологічному Інституті. Це був Інститут новий на всю Европу. Сюди з’їздилися професори з цілої Европи та викладали в своїх мовах. До Петрограду їхала я цілий тиждень. А на весні мене тато повідомив, що Томський Університет дав право жінкам вступати до нього та діставати диплом. Я повернулася до Ішиму, вчила інтенсивно німецьку мову та латину, склала іспит і вступила на медичний факультет. З Ішиму до Томська я їхала вже залізницею і тільки 2 дні. Нас вступило 8 перших жінок, всі з бажанням колись помагати бідним поселенцям. П: Чи на Томському Університеті було більше українців? В: Так. На приблизно 500 студентів, українців було коло 20. А т.зв. малоросів було багато більше... Ми мали свою студентську громаду і до неї могли належати тільки ті, що говорили по-українському. Хто не вмів а хотів належати, мусів до року навчитися. І ми поміж собою говорили завжди тільки по українському. Професори нас жартома називали ’’мазепинці”. Ми мусіли читати та купувати українські книжки. Ми мали свою бібліотеку, включно з дитячими книжечками. Одного дня поліція прийшла і все забрала. На щастя, з поліції хтось когось попередив і частину книжок нам вдалося сховати. Як вибухла революція в Петрограді, в лютім 17 року, ми про те дізналися десь за тиждень. Зробили транспаренти і нас з 20 з групою січових стрільців маршували Томском. До нас долучилося багато українців, що там жили і про яких ми й не знали, хто вони були. В студентській громаді я зустріла свою долю — пізнала Твого тата, тоді також студента медицини на тім самім році. Зараз на початку революції всім студентам четвертого року дали приспішені іспити, щоб вони могли піти на фронт. Тоді Твій тато поїхав до Києва і вступив до Богданівського Полку. А коротко після того і нам, дівчатам, дали приспішені кінцеві іспити. П: Чи це правда, що ґрадуанти університету (в Росії) діставали титул дворянства? В: Так. Всі, що кінчали університети, діставали цей титул. Однак він був признаний одноразово і не переходив на членів родини — нащадків. Тільки дідичне дворянство передавалося наступному поколінню. П: Чи тато повернувся на Сибір? В: Ні, це я покинула Сибір, і побачила Україну перший раз в своїм житті. НАШЕ ЖИТТЯ, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 1980 11
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
