Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
СВІЙ ДО СВОГО? — ЧИ, МОЖЕ, БОРОНИ БОЖЕ? Літо приносить стільки можливостей зустрічати різних людей! І так у гостині у моїх знайомих позна йомилась я з архітектом О. та адвокатом Б. Під час розмови кажу я панові О. — Дайте мені свої візитівки; за кілька днів будуть сходини Товариства українських інженерів — я їм роздам. Ану ж хтось буде задумувати щось будувати. Будете мати безкоштовну пропаганду! — Ох, пані Любо — сказав на це пан О. — я вам дуже вдячний за добру волю. Та правду сказавши, я не дуже хочу мати клієнтів українців. Я щось таке вперше почула, й це мене дуже здивувало. — Я не можу зрозуміти вашого застереження, пане О.! — Пані Любо, проблема є така. Коли приходить до мене українець, то чомусь відразу очікує знижки ціни. Потім, коли я зроблю йому пляни, не раз ще мені каже, що хоче, щоб спершу ще якийсь "добрий” архітект їх оглянув. Та як я не є ’’добрий” архітект, то чому ж взагалі до мене йшов? Якщо вже діло навіть успішно доведено до кінця, то тоді треба дуже довго чекати на чек. Чомусь багато наших думає, що своєму не треба на час платити, що ’’свої” архітекти немов не потребують регулярно їсти та свої рахунки платити. Ці проблеми були для мене великою новиною. Я ніколи й не припускала, що хтось може так пово дитись чи зі своїми чи з іншими професійними особами. На цей наш обмін думок та спостережень звернув увагу пан Б. — Я чув щось подібне. Мій батько по приїзді до Америки, мусів ще раз переходити лікарську практику в шпиталі. В тій околиці було дуже мало українців, мало хто один одного знав. І ось одного разу мій батько втішився, що в шпиталі знайшов одного пацієнта українця. Він радо його обслужив, присвятив йому навіть більше часу. Після прощання батько почув, як цей пацієнт покликав медсестру і зажадав, щоб до нього прислали якогось ’’справжнього” лікаря (бо де ж "свої” можуть такими бути!). — Пане Б., і як батько на це зареаґував? — Що ж, майже цілий рік його це боліло. Коли зустрів ще якогось українського пацієнта, то вже не признавався, що українець! — Пане Б., ви кажете, що так було цілий рік. А як пізніше? — Мій батько зрозумів, що реакція того пацієнта була зумовлена деякими обставинами. Поперше, він, як давній іміґрант до США сам без закінчення середньої освіти, мав діло головно з такими самими українцями. Українців професіоналістів він не знав, і тому не вірив, що хтось з наших може бути лікарем. — А як ви тепер у вашій адвокатській практиці? Чи ви зустрічаєтесь з подібною проблемою? Чи маєте клієнтів-українців? — Пані Любо, майже одна третина моїх клієнтів, це українці. До мене приходять тому, що "своїм можна більше довіряти”. Найшвидше прийдуть до свого інші професіоналісти, та ті, що в українській громаді звикли співпрацювати з українськими професіоналістами. Тільки ті, що не зустрічаються ніде з нашими адвокатами чи лікарями, ідуть до чужих, бо думають, що ті ліпші. Це звичайна справа — почуття меншевартости свого національного походження! — Ну а як справа із плаченням рахунків? Чи українці є більше, чи менше обов’язкові? — Пані Любо, мушу признати, що пересічні. Є та кі і сякі. Маю деяких клієнтів не українців, що є великими багачами — і ті найпізніше платять. Є різні хитруни, що думають кожного якось перехитрити, але так всюди буває. Після такого вияснення я звернулась до свого першого співрозмовця, архітекта О. Він ще не дуже був готовий прийняти вияснення п. Б. Він навіть подав ще один приклад, а саме як одна релігійна установа підписала контракт на рік з українським професором, а потім посередині року взяла іншого, свого віровизнання (хоч перший зовсім добре справлявся), і навіть не заплатила йому до кінця контракту! На кінець я запитала п. О., чи не буває так скрізь. Він признав рацію, що буває. — Отже — сказала я — ми хочемо, щоб українці були непересічно чесні, справедливі, відповідальні і т. п. — одним словом ідеальні! Вимагаємо від своїх перфекції — а від інших ні. Пан О. дивився на мене, дивився, а тоді усміхнувся і сказав: — Та це таки так! — і дав мені 10 своїх візитівок... Любов Калиновим
Page load link
Go to Top