Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Чоловік твердить, що в давнину і у нас був такий звичай, але до тверджень чоловіка я ставлюся з застерженням. Жінка у сірому посунулась і щось сказала своєю мовою. Привітне, певно щоб краще захиститись. Во на піднесла край потемнілого знизу від дощу кафтана і я побачила, що під сукнею має широкі шаравари, що їх звуть ’’сервал”. У крамницях я лише один раз побачила сервал, але доглянувши у погляді чоловіка наростаючий бунт, стрималась, — перед на ми ще були інші міста і спокуси інших крамниць.З-під довгої одежі визирали ще звичайні черевика, а не ’’бабуші”, які видаються мені вершком невигідного взуття. Це як наші нічні пантофлі, загнуті спереду догори. Чоловіки мають жовті, неприкрашені; жіночі оздоблені, але, як вони не злітають з ноги? У неї під кафтаном ще була сорочка-блюзка, але розглянути не вдалося. Глибокі декольте тут не модні. Вона перша промовила. Спитала звідки я. — З Америки. Без враження. Але походжу з України. Трохи здивовання. Уточнюю, що тепер там совєтський ”рюс”. — О, так, так!. Зацікавлення і симпатія, се б’єн! Теми добре чи зле торкатися не бу ло резону і я знов про їхню війну. — Так, це в Сагарі, це не тут. — Але ж ваша країна воює. — Так, — вже знеохочено. Пригадалися не знеохочені жінки в Америці, що протестуючи під час Вєтнаму, нашивали прапор своєї країни ззаду на виношені джінси, пригадалася жінка-амбасадор іслямського Пакістану та жінки Ірану. Дівчатка бігають за нами, простягаючи брудні рученята. Подала одній нашого кводра; вона не прийняла: но, но койн, нон, па, ніхт ґут. Наша моне та тут не в пошані, апробують від доляра і вище. Не таке й дитя ця дрібненька дівчина. До колишніх гаремів набирали дівчат від 13 до 15 років. Далі були застарі. їм вільно було проходжуватися по подвір’ї з запахом вічно-зелених вологих рослин та вистоювати на кружґанках. Далі, за стінами альказарів і медін, був світ завойовників, будівничих імперій, розбишаків і купців. Але не їхній світ. М арокканський гарем відвідала Софія Яблонська, дівчина, що з задушливої для неї Галичини, вирвалася у далекі обрії. її книга ”Чар Марокко”, що вийшла у Львові 1932 р. навіяла і мені мрії — тоді нездійснимі — побувати на порозі Сагари. Вона бачила гарем заможного араба. Він мав сім жінок, більшість, під 20 років, почали товстіти. Одна була як дітвак, мала 11 років і її привіз у дарунку приятель з сагарської оази. Вони багато їли. Повітря було насичене млосними пахощами. Дощ припинився і вулиця раптово заповнилась юрбою. Вона сіра, — це й від ноші мужчин, від ’’желябів” чоловічої відміни кафтанів, з капюшона ми, у паски, попелятих і бронзових кольорів. Чорне волосся переважно непокритих голів, між якими цятки червоних фесок і орнаментованих тюбітейок Брама до Медіни Gate to Medina (не знаю, як вони звуться, але пригадують тюбітейки середньої Азії). Часті чалми, білі; зелених, що прислуговують відбулим прощу до Мекки, дуже ма ло. Дивна повага, не чути жартів, сміху. Як у Совєтах, завважила товаришка. Посуваючись у стиску до велетенської брами у формі дірки від ключа, думалося, чи дійсно та в сірій чадрі не знала про бої. Може чоловіки з ними про це не розмовляють? Ті чоловіки, що їх, у желябах, так багато без жінок у кафетеріях. Одну групу чоловіків, винятково з жінкою ми довго спостерігали у придорожному ресторані, де вони пили чай з терпкої м’яти. Між ними молода з чудовими очима; відчуваючи, що подивляємо її, злегка посміхалася. Не промовила ані слова. Відходивши, вклонилися їй, вона посміхалася і мовчала. Продовження буде
Page load link
Go to Top