Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
У МАРОККО — ТАМ, ДЕ ЖІНКИ НЕ ПАНУЮТЬ ОЛЕНА КОРОВИЦЬКА Після пізньої вечері у марокканському ресторанчику, де ми необережно накинулись на їхню ”кус-кус”, я вийшла у темряву поблизької площі. Була згущена ніч. Вологий вітер дихав рибою. Над поручами, де до морських причалів уривалася земля, стояли жінки. Але доки про жінок, згадалося про створіння чоловічої статі, яке на кораблі псувало мені настрій. Він пропхав своє огрядне черевце крізь юрбу, що втиснулася у Еспанії до корабля-порона. Порт був біля Ґібральтару і моїй товаришці нетерпеливилось поглянути на колишнього вартового світів, морів, народів. Над ним тоді було сіре небо, низькі хмари і короткі гудки пароплавів. — Краян!, — захоплено сповістила товаришка, почувши з уст череваня рідну мову. Він, ставши біля вікна і затуливши їй ґібралтарську скелю, говорив до свого супутника. Йому не подобалося, що немає сонця, що у буфеті все дороге, дорожче, як у Дітройті. Товаришка вже мала до нього відізватися: щоб відсунувся від вікна і взагалі "цікаво зустріти свого". Але я, що четвертий раз перелетіла океан, мавши досвід, впору її остерегла: "потім не відчепися". Ми прислухалися. Тепер він бубонів про жінок. — Нарешті, — долітало крізь стукотіння машин, — будемо там, де ж ін к и не мають влади. Ось де б ж и т и ! Сидіти з приятелями і попивати каву. А прийдеш додому, ж ін ка і подасть і прибере. Це ж ит т я! — Недочекання твоє, — прошепотіла я, пригадавши улюблений вислів тітки. — Бо мені ж ін к и в печінках сидять, — чулося далі. І він ткнув пальцем у свій опуклий живіт, де, за його припущенням, за шаром товщу знаходилась печінка. Потім вони пішли пити пиво і можна було дивитись як морські чайки, на непорушно розпростертих крилах, не відстають від корабля. Ґібральтар залишився позаду темною згусткою туману, а спереду було сонце і видніла смуга Африки. А ще потім з високого берега напливав Танжір і приспішено перегукувалася різномовна юрба. Таке ж різноязиччя було за вечерею, а далі тиша мрячного пустиря, чорнота ночі, темні постаті жінок, що спершися на поруччі, споглядали на вогники кораблів, що посувалися до порту. Там напевно їхні чоловіки, рибалки і пачкарі, бо ж стільки читалося колись про це надморське місто. Але про жінок ми нічого не знали, навіть чим частують вони своїх зголоднілих чоловіків. Одначе наступного дня я переконалася, що про деякі справи їхньої країни, ми знаємо більше, аніж ці жінки. Наші співмандрівнички ще чепурилися в готелі, коли ми — я з чоловіком — вийшли на занедбане узгір’я. Сходило сонце і унизу біліли пласкі дахи. Звідти пнулися похилені на крутому спинанні жінки. Вони проминали нас, неприязно — як мені видавалося — споглядаючи на паразитку- чужинку, яка ось стоїть і вдивляється у їхні вихудлі загострені обличчя. Одна, тяжко віддихаючи, зупинилася і, перехопивши моє споглядання на нижнє місто, почала й собі приглядатися. — Вуенос діас! — привітала я її. — Бонжур, мадам, — відповіла і посмішка просвітила її суворе обличчя. Так, вона розмовляє по-французькому, колись краще, тепер забуває. Сюди більше приїздять з Америки, а вони не вміють; німців багато, а французи більше до Альжіру. На цьому розмова увірвалася. Ми споглядали на себе і відчували, що ми різні світи. Ще зусилля: про їхню війну у західній Сагарі, де з Альжіру, з Мавританії нападають на їхні залоги. Вона зиркнула здивовано. Це чоловіча справа, війна; вона не знає. — Так, але в Смарі, у Маґбесі (ми про це вичитали у вчорашньому ”Ле монд”). — О, це далеко. Це там, — вона вказала геть від моря... Удруге я зачепила про рух Полісаріо у Мекензі. Смугами падав і переставав дощ. Ми втиснулися у якесь прикриття біля Медіни. Медіна — це збережене стародавнє арабське місто, оточене високими мурами, з могутніми в’їздовими брамами. Нині — своєрідне ґетто, музей на дільниця міст, що порозросталися на колишні пасовиська. Мешкальна дільниця пролетаріяту, де півтемні вулички оточені високими, майже без вікон, домами та часто ще й прикриті зверху рослинністю — захистом від південного сонця. Затхлість, вологість, найрізніші, не надто приємні, запахи. Вважати, щоб не поковзнутися на рідині, що випливає з бічних крамничок, де старі араби вичікують покупців. Спочатку я була недосвідчено- легковажна і мусіла в останній мент шарпатися убік, коли навпроти йшов нав’ючений осел. Лише у Фезі я навчилася притискатися до стін, почувши пронизливий викрик погонича. Треба впластитися у стіну і вважати, щоб тяжкі в’юки не вдарили по голо ві, коли осел чи мул швидко прямує стрімкою вуличкою. Отож дощ захопив нас біля Медіни мене притиснули до жінки з напівзакритим чадрою обличчям. її чадра була не чорна, як тут переважно носять, а сіра. Бувають і білі. Видається, що у сіре і біле вбираються молодші, більш освічені. Чепурниці носять сукні (’’кафтани”) з добротного матеріялу, скромно прикрашені розшиттям. Туристки купують інші кафтани, пишно розшиті срібними, червоними і синіми шнурочками, — театрально-декоративні. Поверх кафтану накидають ще прозорий вуаль- шаль, з-під якого іноді виблискує коштовне намисто. Які це оздоби не були б гарні, — не хваліть. Мене попередили, що тут звичай дарувати похвалену річ. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
