Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Приміщення для шпиталю було розкинено в різних домах. Персонал сходився лиш на обіди та вечері і то не всі, бо бараки були на різній віддалі. Моя заля була в другому кінці міста і наповнена хворими на бешиху (рожу). Температура трималася в пацієнтів дуже високою, але працювалося приємно. Ординатором у мене був Краузе, а хворі в більшості лотиші. Від них трудно було чогось добитися крім ’’кала, пулю, мулю”! Бідний Краузе, вже й сідав рачки і показував наглядно, що він хоче знати, — ніщо не помагало. Час від часу приїздив Василь. Мій старший санітар, Наумов, москвин із рудою бородою,заявляв мені: — Головний лікар був. Горланив за бруд! — Який бруд, де? — Питаю було я. — То вас не було, сестричко, він і розійшовся — додав він, посміхаючись. Цей Наумов знав, чим мене купити. У Красниках, наприклад, зловив і приніс мені живу ласочку, що жила в мене довго у скляній скриньці з акваріуму. В Тверській губернії він вполював щось з дванадцять тхорів ”у подарунок сестричці” . Привезли нам одного лотиша в такому стані, що всі чекали смерти. Мав дуже поважний чиряк у горлі, задихався. Вставили йому плятинову рурочку і сказали нам, сестрам, не спускати його з очей. Як тільки він закашляється, треба було виймати рурочку, прочищувати і вставляти знову. Багато мороки було, поки виходили ми його і написали його жінці, щоб приїхала забрати його. Треба було тільки, щоб він перейшов комісію при воєнному шпиталі у Москві. Повезли в Москву радісного і передали воєнному шпиталеві. А там поклали його до загально хворих. Ніхто не слідкував за його кашлем і він, бідолаха, задушився, вирвавши всю рурку з горла. Як забути такий випадок? Пройшло вже 35 літ від того часу, а я все ще з жалем лаю сестер, що не додивилися за ним. Доволі добре згадую цей час в Орші і Тверській губернії. Були, щоправда, деякі трагікомічні випадки, що затроювали нам побут. За своєю працею я не мала часу слідкувати за життям і сплітками шпиталь ного персоналу. А вони там процвітали! Одного разу я поїхала у відпустку до сестри чоловіка на Полтавщину. А тоді саме шпитальний персонал одного недільного пополудня поїхав у ліс на річку. Сестри і жінки лікарів відокремилися від товариства, щоб викупатись. Але довго не пробули, бо бентежило їх те, що якийсь старшина з протилежного берега обсервує їх у бінокль. Чоловіки пішли шукати того нахабу, але не знайшли нікого. Випадок забувся. Трохи згодом до Василя з’явився молодий старшина, який начебто бачив цей випадок у лісі, і прохав лікаря дати йому прізвища купальниць. Василь різко йому відмовив, а коли старшина зухвало йому відповів, Василь наказав йому, як ранґою старший, відійти й не турбувати його. Старшина подав рапорт про те, що він саме проходжувався в лісі й почув жіночий крик, а коли прибіг на рятунок, ствердив, що головний лікар насилував жінок, які кричали. Про це довідалась я щойно по повороті. Але ще в Туровці дістала я дику телеграму, що Василь вподобав собі одну сестру, з якою їздить щодня верхи це була, між іншим, моя небога). Коли я повернулася з відпустки, смішно мені було з оточення, яке з острахом придивлялося до нас. Ніхто не уявляв собі мого безмежного довір’я до кожного слова мого чоловіка. Мені здається, що коли б побачила його зраду на власні очі, а він заперечив би її, то моє довір’я не похитнулося б. Та видно було, що хтось хотів каламутити. Коли б мені не був дорогий родинний спокій та я не вірила б у нього, то могла б справді розвести родинну драму міщанського типу. Воно, зрештою, сталось у нас таке з нашим священиком. Це був літній чоловік років 65, а жінка його теж десь біля шістдесятки. Одержала вона так, як і я, анонімну телеграму з повідомленням, що "батюшка має коханку”, і приїхала з сином рятувати своє родинне вогнище. Всі ті доноси, телеграми й плітки спричинили нам багато неприємностей. Коли б не праця й не власне коло інтересів, то може й підкопало б це мій спокій. А так старалась я не звертати на те уваги аж поки події в моїй родині не звернули її в інший бік. Закінчення: ПИСАНКА — Є В Ш А Н З ІЛ ЛЯ це теж в’яжеться з завданням зберегти ті традиції, які заникають чи то природною смертю через забуття, чи зумисне нищені як об’яв національної відміности. Старовинні звичаї це для нас євшан зілля, яке в дивний, чарівний спосіб наближає нас до рідної країни. У маленькій писанці, яку зі знанням і любов’ю писали колись наші предки — ховається лік на тугу й бажання зблизитися до далекої, найближчої серцю, країни. На ній змальовано не тільки замилування до краси, але виписані думки й бажання, висловлений світогляд, життєва філософія і віра наших предків. У- Л. ПОДЯКА Щиро дякую Управі 86-го Відділу СУА та поодиноким членам Відділів Округи Нью Джерзі, Нью Йорк і Філя дельфії, за теплі вислови співчуття з приводу смерти мого незабутнього мужа бл. п. Теодора Цара. В глибокій вдячності пересилаю 30.00 дол. як даток на Пресовий Фонд журналу ’’Наше Життя”. Ольга Цар, Ірвінґтон, Н. Дж. НАШЕ ЖИТТЯ, КВІТЕНЬ 1980 19
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
