Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПО РИВИ Ж И ТТ Я ГАННА совачева СПОТАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ П р о д о в ж е н н я Щоб передихнути, я вийшла хвилинку на подвір’я. Була північ. Джура Василя зустрів мене наляканим поглядом: — Сестричко, ми самі лишилися! — А полковник? — Еге, він давно вже втік, я сам бачив його у вагоні. — Збуди доктора і притороч клунок до окульбаченого коня. Поїдете! — Без вас не підемо, сестричко, на руках понесемо! Виявилося, що Василь не спав. Він був на двірці, щоб щось розвідати та вирішити. Завідував евакуацією відомої слави Пуришкевич. — Скільки багажу має шпиталь? — Дев’ятсот пудів. — А коней? — Одного по штату. Пуришкевич пішов до телефону: ’’Потребую ешельону для вивезення 188-го запасового шпиталя, — почув Василь його голос із телефонної будки. — Якщо не буде поданий на час, завтра докладаю Государю Імператору і ви будете здеґрадовані”. — Я тут із жінкою й дітьми, а виїду після вас, — дав він урочисту обіцянку Василеві. Дякуючи непогоді (ішов зливкий дощ), німці не могли підвезти "чМОДАНІВ”. Дощ лляв ще цілий наступний день. Настрій був пригноблений. О 2 годині ночі мали висадити міст через Вепр, а ось уже 9-та, 10-та і 11-та година, а вагонів немає! — Скільки часу треба на навантаження, — питається Пуришкевич і біжить знову до телефону. Не знаю, яка там відбулася розмова, але о півночі вагони з’явилися. За 25 хвилин все було навантажене. Саме в тому часі наші пішли в атаку, підтримані гарматним обстрілом. Ясно було, як у день. Вікна у вагонах тріскали й сипались, але я, коли увійшла до вагону й повалилась на лавку, прокинулась уже в Холмі. Не пам’ятаю нічого, як ми виїхали, — утома взяла верх. Прибули до Холма і застали там телефоно граму: ’’Рано залишили Травники, негайно вертатися назад”. — Це вдарило нас по голові й ми всі вголос сумнівались, чи там у штабі всі при здоровому розумі. Але наказ — наказом. — Давайте паротяг — вертаємося! — заявив Василь, що дало привід до різних форм спротиву лікарського персоналу. їхали ми назад під загальний регіт відступаючої піхоти. Доїхали до місця, де ще були цілі рейки, а звідтіля вернулись одинадцять кілометрів заднім ходом до Холма. На цей раз уже ніхто не чіпав нас, що рано залишили Травники, бо німці, пустивши чотири ’’чемодани” по станції, знесли її. З Холма нас направили на Володаву, але не довезли, а наказали вивантажитися просто в лісі. Т иж д е нь згодом прийш ов наказ знову навантажитися, щоб виїхати з напрямом на Оршу. Ми вже були раді тому. Не так праця на фронті, як глупота начальства, вимотували тут нерви. Ми тішились, що нарешті будемо спокійно працювати в запіллі. У ЗАПІЛЛІ Орша — це досить велике місто. Приміщення для шпиталю було відносно можливе. Начальник евакуаційного пункту, він же був і Гарнізонним, спитав Василя, чи не хоче він змінити складу ордина торів і сестер. Василь скористав із того, щоб звільнити Сергієва. Замість Сергієва з ’’Союзу Русского Народа” прислали нам дуже милого д-ра Краузе, а сестер взагалі довелося взяти з місцевого Червоного Хреста всіх нових. Обновившися складом, із яким ми зжилися, виїхали ми з Орші восени 1916 року. Перенесли нас на велике село у Тверській губернії. Праці було досить. У нас появилось кілька випадків холери і це заставило нас прийняти нові, гострі міри. Боячись, щоб ці випадки не стали епідемією, ізолювали ми хворих в один барак на фабриці сірників. Землю навколо бараку полляли хлором. їж у для ізольованих хворих і їх медперсоналу приносили у відрах і стукали в замкнену браму. До них виходили санітари з бараку зі своїми відрами, туди пере ливалася принесена страва, і кожен відходив у свій бік. У бараці також дотримувалися строго правил гігієни. Це все дуже утруднювало тут працю. Варта сестер у бараці була на три доби. По закінченні варти сестра проходила купіль і міняла весь одяг включно з біллям. Але ті три доби здавалися їй вічністю. Не вільно було мати книжки, робітки, а навіть писати листа. Крім того в бараці було доволі темно, хворих небагато. Дехто вмер, а нових, хвала Богу, не прибувало. За місяць чи два епідемія була зовсім зліквідована. Одначе слово ’’холера” досить довго ще було пострахом для сестер. Пам’ятаю, що одна з них ’’перейшла” всю холеру аж до конвульсій включно, лиш одержавши наказ старшого ординатора явитися на варту в холерний барак. 18 НАШЕ ЖИТТЯ, КВІТЕНЬ 1980 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
