Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПОРИВИ життя ГАННА СОВАЧЕВА СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ У цьому числі починаємо друк спогадів Ганни Сова- чевої. Це уривки з її спогадів з часів від Першої світо вої війни до визвольних змагань. Треба надіятися, що згодом знайдеться видавець на цілість спогадів цієї цікавої людини, акторки, яку бачили ми на сценах мандрівних театрів у Галичині, загально любленої і шанованої людини з даром розказувати цікаво й ж и во про пережите. Її спогади це т еж причинок до історії наших визвольних змагань. Жива розповідь наче наближує до нас т і часи, оживляє спогади тих, хто ж и в тоді в Україні, а молодших інформує і показує події не тільки у формі інформацій, але з точки зору ж и в о ї людини, учасниці тих подій. Ганна Совачева Hanna Sovacheva. МОЄ ПОДРУЖЖЯ Родина Совачевих була близько посвоячена з Міхновськими. Дід мого чоловіка, священик Іван Міхновський був здоровий мов дуб козарлюга, хоча носив усе життя, ’’смиренну” рясу. Я його вже не застала, бо він помер 1904 р. але чула багато опо відань про його нечувану силу. Наприклад зігнути мідяну копійку поміж пальцями — було іграшкою для нього. Розказували також, як він переміг у бійці п’ять рибалок, що зненацька напали на нього в лісі. Але поруч із тим були й оповідання, як той же отець Іван ховався за кущик бузку в саду зі страху перед своєю енергійною дружиною, яка не дозволяла йому курити до Служби Божої. Та кущ не представляв щільної заслони і почав випускати цілі хмари диму поза себе. Це й звернуло увагу бабуні, що шукала за дідом. У висліді діда зловлено ”in flagranti” а чубук відібрано. Батько мого чоловіка був переконаним народни ком. Я його дуже любила й шанувала більше всіх у родині і може тому довго не могла зрозуміти матері, що часто йому дорікала. Інколи чула я, як вона зідхнувши говорила, що йому не слід було женитись. Або дуже часто докидала: — Я все тягну до хати, а він із хати... Не розуміючи тих докорів, я навіть помилково додумалась, що десь батько мусів перед матір’ю колись у молодості провинитись. Аж пізніше дові далась, що причина лежала в різниці їх вдач. По смерті бабуні матеріяльне положення діда підупало. Діти підростали, треба було всім дати освіту, п’ять хлопців було одночасно в університеті. Дуже часто мати була у скрутному становищі, а батька це мало обходило. Як святий ’’безсребренник” він вічно був зайнятий парафією, що нічого не приносила, бо він не вмів видобувати грошей. Вже по смерті матері я це зрозуміла, коли побачила школи, які батько заснував своїм коштом у Туровці і у поблизьких селах. Він був великим прихильником жіночої освіти і вчив у них своїм коштом сільських дівчат. Тоді це вже не було нікому тягарем, бо Микола Міхновський, брат матері, був адвокатом у Харкові, Василь, мій чоловік лікарем, а Шура, сестра його — земським лікарем. Словом, усі, на своїх ’’харчах” Тому ніхто й пари з уст не пустив на таке ’’дивацтво”, а навпаки ми за це його безмежно шанували. Мати Василя була дуже розумною й енергійною жінкою, але мала дещо перебільшену думку про своїх дітей, а головно про сина, якого безтямно любила. Завдяки її оповіданням про дитинство Василя я так ясно уявляла його собі малим, що, здавалось, росла поруч із ним. Я розуміла й переживала всі його дитячі пригоди і поволі входила в його спосіб думання й від чування. Все це ще більше зближало нас, я вже не могла відділити себе від нього. Знала кожен рух його душі, як і він моєї. Про якесь недомовлення чи брехню не могло бути й мови. Сестра мого чоловіка Шура була ще студенткою Льозанського університету, коли ми одружились. Мати сказала мені, що вона, дізнавшись про наше одруження, і не бачивши ще мене, сказала: — Хто б вона не була, все одно буду її ненавидіти. За що? спиталась я. — За брата. Ох, не відбирайте його у неї! Ця розмова засіла в моїй голові і мул ила мені душу. Правда, про ненависть не було й мови, але я завжди трохи боялась її. ЗО квітня 1906 р. ми повінчались. Церемонія відбулась у рідному селі чоловіка, себто у Туровці на Полтавщині. Нікого, окрім потрібних свідків на нашому весіллі не було. Ми з чоловіком уважали, що це наша інтимна справа і не хотіли робити з неївидовища. Обоє ми були без засобів. За спиною Василя була його медична освіта та невеличкий хутірець, від якого він відмовився у користь сестри. У мене кілька різних свідоцтв, але нічого конкретного. Все наше знайомство й женихання пройшло на тлі війни і Делекого Сходу. Моя самотність привчила мене до
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
