Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ПРО ЩО НАВІТЬ ГОВОРИТИ НЕ МОЖНА. О-КА Показувала мені наша редакторка листи з висловами обурення з приводу моєї статтейки п.н. ’’Мої діти — твої діти” Мовляв, як можна писати, що бувають недібрані українські подружжя, що побираються молоді люди під натиском, щоби лише створити українську родину — це ж помилка, майже ’’зрада” української справи! Передумуючи ті листи і жаліючи редакторку, що за все мусить відповідати і всі листи приймати, я дійшла вже не вперше до висновку, що наша преса і наша спільнота є неперевершені у своїй гіпокризії. Чому, на милість Бога, можна прилюдно писати і говорити лише про ту частину проблем нашої громади, яка нам подобається? Чому стільки питань, подій, фактів, які є для когось неприємні чи не вигідні залишаються лише перешіптувані з уст до уст, а ніколи не ставиться їх відверто, як питання до обговорення загалу? Чого чи кого ми боїмося? Правдоподібно, найбільше боїмося своїх власних слабостей. А здається кожна спільнота ніколи не може бути ідеальна і мусить мати і злих і добрих членів, мусить мати позитивні і неґативні прояви. Вона теж завжди відзеркалює своє довкілля, усі прояви життя, усі його промахи — інакше вона не могла бути повною. Тут нагадується мені цинічне твердження одного з друзів, покійного сьогодні вже, українського громадського діяча молодого поколін ня, що ’’мусять бути навіть т.зв. дівчата легких звичаїв”, які говорять нашою мовою!” Але де ж можна таке публічно говорити, а вже писати у пресі ніяк не годиться! Уявляю собі вже сьогодні листи обурення читачів ’’Нашого Життя” до бідної редак торки, що порушуємо таку справу, такими словами. А робимо це лише для переяскравлення проблеми, яку хочемо порушити і яка куди поважніша, як попередня. Але скільки таких ’’табу” нашого суспільного життя є у нас! Проблеми, які сьогодні стоять постійно на сторінках американської і світової преси, питання, що їх обговорюється широко і відверто на терені церков, організацій, шкіл — в українській громаді у вільному світі немов би зовсім не існували... Ці питання це, напр., розводи, вільне життя (як колись у нас говорилося: ”на віру”) не шлюбні діти, аборти, порнографія, гомосексуалізм, контроля народин. Даремне будемо шукати про них у нашій пресі, у програмах, семинарах наших жіночих, виховних чи релігійних організацій. Час від часу згадають про ’’неморальні впливи” священики з проповідниць, нав’яже до них якийсь промовець, як до хвороб сьогоднішнього світу, але завжди із застереженням, що "серед нас такого немає”, ми ж бо всі без вийнятку маємо хрустальні характери! А тим часом прислухаючись до розмов, до злобних натяків, чи голосних обурень — аж такі без застережно хрустальні ми не є. Розводи стали на порядку деннім, як ось тепер навіть серед національних світочів. Молоді люди з ’’найкращих родин” іґнорують церковне вінчання. Наркотики і пілюлі не є чужі серед нашої молоді, як і не менше знана серед них порнографічна преса. Однак про все те перешіптуються лише у вужчому колі знайомих, дарма, що кожна така ’’пікантна” історія, дуже скоро доходить до загального відома. Ніде правди діти, ми — жінки — ведемо в тому перед. Розповідати про проблеми ближніх (але ніколи про свої!), переповідати зачуте, а не потверджене фактами так легко: В телефоні, при каві, на ’’канапі” в гостині можна так вільно і легко посуджувати спільних знайомих (з подаванням прізвищ) у співучасті в різних теперішніх СОЦІАЛЬНИХ проявах життя, які мовляв ”в українській спільноті не існують!”. Але порушити їх як питання, над яким треба задумуватися і шукати для нього розв’язки чи способу зарадити — прилюдно в пресі чи дискусії — це вже скандал. Отже мовчимо далі. А тим часом наші молоді дівчата і жінки читають чужомовні популярні і поважні журнали, де пишеться постійно на всі у нас "недозволені” теми, наша дітвора дістає знамениту науку про ці справи у публічних школах і у теле візії, і всі вони щораз дальше відходять від української преси, від життя української громади і від нас усіх, що стараємося вдержати доконче гладку поверхню ідеальної спільноти, в якій немає соціяльно-моральних проблем і немає потреби їх порушувати, про них дискутувати та шукати їх розв’язки. Чомусь нагадується мені відома китайська ста- туйка трьох мавп, з яких одна заткала рота, друга очі, а третя вуха. Так і ми: не бачимо, не чуємо, не говоримо... П.С. За зміст цієї статтейки редакція не відповідає! Усі слова обурення прошу звертати на адресу авторки. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
