Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
насувається, погрожує розкуйовдженою патлатою головою, заливає хвилястий обрій мрякою і каламутить, штрикає в усі боки блискавицями, наче зиркає хижими очима, і ричить, погрюкує... чи то на нас, чи то ще на когось. — Треба поспішати, панно Любо! Годі квітів! Всіх їх нам аж ніяк не визбирати. Біжім!? Назад дороги нема, бо задалеко. Тоді вниз, до села, назустріч хмарі. Нехай бачить, що ми не боїмось її. Ніби й не від неї тікаємо. Так-так, не боїмось, а все ж таки тікати треба, бо бути мокрому не хочеться. Хутко, похапцем зриваю ще декілька ключиків, бо їх у мене занадто мало, і біжу слідом за своєю супутницею. А вона вже далеко, поглядає на небо, показує на хмару, яка насувається все ближче, і легким підскоком мчить вниз до села, яке тепер вже добре видно під горою, що опоясана потемнілою стрічкою Дністра. Дощ уже почався. Ще, правда, десь далеко, але видно, що дощ там таки вже падає. Легким, прозорим, туманним серпанком прикрив дальні гірські пасма, і вони крізь дощову запону мерехтять, як неясні привиди, ніби нама льовані несміливою рукою, заледве окреслені примхливим мистцем на затуманеному склі.Зрошена дощем далечінь зідхає такою ароматною свіжістю, таким запашним повітрям, що я мимоволі на мить зупиняюся і сильно та глибоко зідхаю на всі груди. Дивлюся туди, під хмару, яка вже проковтнула сонце, розкинувши по небі страховинні волохаті лапи, і от-от загорне ними увесь світ. Вже більше пів неба закрила її чорна грива. Серце наливається тривогою і страхом. І щораз білижче насувається на нас оця жахлива кудлата потвора, тим прудкіше летимо ми вниз серед кущів і смерек, по камінцях майже не розбираючи тепер дороги. Але ні, не можу!.. Не можу, не можу! Цілий краєвид цієї хвилини такий невимовно гарний, що дух забиває і серце зупиняється від захоплення. Он там хребти полягали, наче поховалися один за другим і виглядають гострими чубатими гребенями одні з-поза других і ніби дражнять, кличуть, манять своєю далекістю і недосяжністю. Перші рідкі і великі краплини дощу вже впали. І вже прокотилися перші буйні, як дикі коні, хвилі мокрого вітру, який примчав із собою ще більше свіжости і пахощів. Ми вже були внизу, перестрибували через останнє каміння, потім ще через невеличкий потічок і, розігнавшись з гори, засапані, але задоволені і щасливі, вибігли на дорогу. Але ж не звик я до такого! Лазити по м’яких, глинястих і піскуватих крем’янецьких горах і стрибати по гострих каменюках отут, — велика ріжниця!Від тієї ріжниці ноги страшенно болять, коліна ніби й зовсім розхиталися і мої бідні п’яти так несподівано ганебно натерло! До всього того від безупинного бігу мені стало страшенно гаряче. Але я не кажу нічого про це панні Любі. Та й бігли ми так хутко зовсім даремно. Хе, якби ж то знати! Хмара розділилася надвоє і над нами тепер тільки щось попелясте нависло, якась легка, сіренька ряднина, з якої щось трошки сіється ніби подібне на дощ. Одна половина її рішуче повернула на північ і з неї блискає і гримить аж занадто, — мабуть там злива незвичайна, бо за нею не стало видно в той бік нічого. А друга половина, вагаючись, поволеньки чомусь потягнулася на південь, і крізь ріденьку мжичку, як з-під води, неясно як мариво, густу щітку далекого лісу на горі. Ось і річка гірська, бистра, говірка, і місток через неї. А там дальше невелике поле, чи город, вкритий уже молодою зеленню. Вже видно село, перші хати, чути людські голоси. Діти з криком біжать до млина, який став задумливо над дикою гірською красунею. Задумався. Навіть і працювати забув. А річці байдуже: вона біжить далі і жене свої неспо кійні, балакучі хвилі. Тим часом дощ мабуть таки вирішив показати нам, що він не тільки жартує. Не встигли ми дійти до млина, як він сипнув так, що ми, вмить забувши про недавню трудну путь і втому, побігли, як припечені. Хіба хочеш бути мокрим? Ми вбігли під привітну стріху старого млина. Квіти під дощ, щоб не зів’яли, а самі поставали на сухому під широкоою стріхою поруч з бабусею, яка ласкаво звертається до нас з запитанням, звідки ми. Панна Люба каже їй. До нас прибігли, змоклі і задихані, дві жінки, які працювали в полі. Вони втираються, обтріпуються, скоса поглядають на нас. Усмішки, дотепи. Щедро, як той дощ, сиплемо сміхом і жартами на всі боки. Жінки не відстають від нас. Всім весело. Молодість — безжурна, нестримна, безоглядна, безтурботна... гей, як та річка за млином! Але ж час... о, той час! Біжить, біжить. Підганяє сонце. А воно вже низько, до вечора недалеко. Прощаємося з бабусею, з жінками і рушаємо додому, до міста. На цей раз вертаємося іншою дорогою, битим гостинцем. Дощ перестав. Хмари відійшли. Величезна веселка маєстатично оперезала обмите небо, спустивши кінці свої — один десь за гори, до Угорщини, а другий ось тут, над Дністром, над містом. На мить стоїмо зачудовані. Казкова брама до небесного царства. Гей, ви, там унизу! Агой, людоньки! Чи ви бачите, яка краса висить над вами!? От побігти б по ній і заритися в он тамті шатра-хмари, сліпучо білі, повногруді, дівочо принадні. Яка... яка краса довкола! Яка незмірно велична, нестримно щедра і пишна! Яке воно тут усе понад усяке порівняння прекрасне! Чи ще можна десь таке побачити? За якусь близько годину — нам не спішилося — ми були вже в місті і розійшлися. Був вечір. І ось тепер знов переді мною — китичка квітів: невинно- ніжні, пахучі, темні очки фіялок, скромні, боязкі ключики зі спущеними головоньками і ще якісь... я не можу тепер пригадати їх імени, забув... давно це було, так давно! Між ними легкою замороззю видніється молоде чатиння смереки. Далеко — моя Земля. Але струни Її бринять. Я чую їх часом. Іноді вночі до мене прилітає зідхання красою і сумом оповитих наших Карпат. Де Ви, панно Любо?., де Ви? — Де Ви тепер? Я знаю: Велике Сонце зійде знов. Пісня зазвучить бадьоро. Моя Земля зідхне легко і всміхнеться. Я знаю: цей День прийде. Він уже недалеко. 28-30 квітня 1943 р. Б. — Старий Самбір Січень 1975 р. Б. — Філядельфія Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
