Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
На першій горі, — до нашої мети ще далеченько було, ми щойно з молодого ліску вийшли, — нас зустрів тихий, легенький дощик. Щось приніс він з собою, з чимсь прийшов з-за темного густого старого лісу, прийшов і тихенько, пошепки почав нам розпозідати. І враз все навкруги завмерло і стихло, заслухалося чарівної леґенди, стародавньої, сивої такої, як отой сивий мох на столітніх смереках. Мрійно, солодкими пахощами, стримано дихав ліс, парувала зігріта, розніжена від сонця земля, ледве помітний димок розлягся по траві, поміж смерек, серед роз сипаного каміння і квітів. Всі заслухалися лісової казки, яку пошепки розповідав нам усім химерний жартівник дощ. Та раптом проминуло чудо, скінчилася казка. Вибігло з-за хмари сонце, сипнуло золотими стрілами по горах, заграв веселий вітрець, кигикнув якийсь птах, хтось незримий торкнув легенькими пальцями струни, які простягнулися між небом і землею, і зазвучала небувала, ще ніде ніколи не чувана, урочиста небесна симфонія. Один лише ліс не хотів так скоро забути недавньої казки: він потемнів, ще більше посинів і стояв притихлий, мовчазний, та інколи з глибоким сумом зідхав. Ми брели краєм лісу. Зелені стрункі велетні лізли на круті схили, ніби юрба вояків-титанів, які рушили в бій на ворожий вал. У цьому лісі завжди чомусь сумно. Він завжди і страхає і вабить. Отак мабуть і на дні моря: так само темно, зелено і так само тихо, — думаю я. А панна Люба щебече, як жайворонок, і, як він, щедро сипле таким молодим, задиркуватим сміхом. Перестрибує через воду, яка кришталевим прядивом спадає по схилах гори, споти кається об корчі та каміння, щось підніме з-під ніг, злякається його, скрикне, кине — і так ми йдемо собі далі і далі. А сонце тут таки добре гріє. Нам уже стає гаряче. Та байдуже! Он ходять хмарки та інколи нас і прикривають від спеки. Набіжить прозора тінь, як безжурна думка, обвіє легкий вітрець і знов прохолода, і можна йти спокійно далі. Вже недалеко і наша мета. До верховини залишається ще кроків двісті, а може й більше, а там відпочинок і в нагороду за круту, трудну дорогу — розкішний, як мрія поета, краєвид. І раптом з обох боків, з кущів ліщини, веселою юрбою вибігають квіти... перейняли нам дорогу. Ми опинилися в полоні у них. Ми розгублюємося.Очі не знають, на чому зупинитися. Хороші ж які!., і ця, і та, і он там... і ще! Боже мій, як же тут гарно! Які вони всі прекрасні! І як тут їх багато!.. Квіти,, квіти! От вона, наша нагорода за трудну путь. Небо і сонце і ліс сипнули дорогоцінними самоцвітами, і всі вони ожили і квітами стали.А може це янгол розсипав їх, коли вночі летів до Бога з молитвами праведних і це вони... і це отут ми знайшли їх і побачили? Може й так. Панна Люба і я починаємо збирати квіти і складати собі китиці. А вони ніби самі йдуть нам до рук. А ось... що це? Га? Та що ж це, справді? Я дивлюся на панну Любу, а вона загадково всміхається і киває головою на південь, показує туди, під сонце, трохи направо від нього, за гору. Там це... звідтам чути. Ах, та це ж перший грім! Перший весняний грім, голос Бога-Саваота. Тепер чую і пізнаю його. Так, це він, він! І так, як це колись робили мої далекі пращури в таку хвилину, я падаю на траву і качаюся по ній зі сміхом і радістю. А сонце заглядає мені в ^чі то з одного, то з другого боку і теж сміється, сміється, як оті квіти у мене і у панни Люби в руках. Гуркіт повторюється ясніше, кличе. Я схоплююсь, біжу нагору, роблю останні кроки і ось я нарешті на самому чубку гори. Мета досягнута, вона під моїми ногами. Боже коханий, який же тут простір! Як далеко видно! Скільки повітря, скільки блакиті, сонця і волі! Які гори, як небо і хмари! Онде Дністер видно, побіг до далекого моря. А коло Дністра наше місто. А за рікою села розкидані. А он там ще дальше внизу дорога — битий шлях на Угорщину, — в’ється, біжить, плутається серед гір і губиться жовтень кою завихлястою смужечкою-стрічкою десь посеред близьких і далеких, спокійних хребтів Карпатських. А панна Люба вже тут, коло мене. Термосить мене за рукав, повертає до себе і показує в протилежний бік... — Дивіться, он там, вдолині.... видите, видите? Он там, трохи вліво. — Ага, виджу... бачу. О-о-о!.. які ж манюсенькі! Витягнулися коротким ланцюжком темні маленькі- малюсенькі пуделочка, а перед ними от така собі масюня забавка і з неї — пуф-пуф-пуф — тонесенькою чорною цівочкою дим витягається вбік. — Це поїзд на Хирів — пояснює панна Люба. — І в ньому люди... їдуть? — питаю наївно і недоречно. — А певно. — І вони там — от такі манесенькі? — А так! Ще менші... менші за макові зернятка. — А... хм... — заглядаю в її долоні... І тут ми обоє вибухаємо таким щирим, сердечним сміхом, що аж гора під ногами здригається. Але ні, це таки знов був грім. А поїзд тягнеться не поспішаючи, помалу, ледве рухається, — так далеко від нас до нього! Сонце тут яке веселе, ласкаве і щедре! А на півдні, трохи на захід, навскіс під ним, прямо на нас лізе сіро-синє, волохате чудо і під ним зникають долини і гори, тонуть у темряві далекі села, тушкується широка панорама і от не розбереш, що там діється: чи то насувається кінець світу, чи то якась кара за чиюсь провину, або ще щось? Лізе,
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
