Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
хтонебудь і побачив, що тітка щось пише в нотатник? Воно не виглядало б добре. Тітка Америка не знала нічогісько про потребу бути обережною! Леся встала і стала у дверях переділу. Поїзд раптом затрясся. В тій самій хвилині тітка Лідія скінчила писати, зібрала листи і всунула їх в кишеню Лесиного пальта. На щастя, кишеня була велика, так, що не робила враження напханої. В додатку, вона дала ще Лесі два знімки з парку. ’’Лесю”, сказала вона, — ”ти схочеш знати, як було на кордоні. Я напишу до твоїх батьків, як повернуся додому. Я не зможу писати ясно, але я напишу: Поцілуйте від мене зокрема Лесю, це буде значити, що на кордоні перешукували мій баґаж з листами і, дякуючи тобі, не знайшли жодних” Поїзд затрясся знову. Леся попала в паніку. Уже не було часу! А вона ще не сказала тітці про ляльку. Поспішаючи, тітка Лідія пригорнула Лесю й поці лувала її в обидві щоки. Тоді вона потягла її в коридор і держачи її за руку, побігла до кінця потягу. Кондуктор стояв на нижній плятформі, чекаючи, щоб згорнути східці і підняти їх до дверей. Хай діється, що хоче, Леся мусіла сказати тітці! Вона не буде мати спокою, поки цього не зробить. Віддати ляльку — це не було досить. Словами, що наганяли одне одного, Леся викинула з себе історію з лялькою, і як сьогодні вранці вона повернула її. Тітка Лідія дивилася на неї ясними очима. — "Так Лесю, я знаю, і я знала також, що ти її повернеш. Ти добра дівчинка, що сказала мені це” Вона на мить спинилася. — ”Ти маєш щось з батькової відваги. Я вдячна за це”, — прошепотіла вона. Кондуктор підняв угору східці та злісно спустив їх назад. ’’Досить! Досить!” — викрикнув він. Тітка Лідія поцілувала її легенько двічі, і пустила її вийти. Вона зіскочила по східцях і кондуктор зразу ж склав їх і витяг угору. Потім він затріснув двері. Леся стояла й дивилася, як потяг поволі рушив по рейках, геть поза накриття під’їзду, до обріїв, де далеко десь лежала Америка. Коли вона почула приспішені удари коліс об рейки, її почуття самоти росло й росло, аж поки клубок великого жалю не виповнив її грудей. Хоча листи приходитимуть і від ходитимуть, ніколи більше вони не матимуть змоги сказати одна одній вільного слова. Щоб не заплакати вголос, Леся міцно стулила ротик. Хтось торкнув її руки. ’’Ходи, дитино”, сказав спокійно шофер. — ”Ми всі мусимо навчитися казати ’’Прощавайте”, і то не гаючись” — Він зідхнув, а потім усміхнувся до неї. — ”Я знаю. З досвіду” Шоферові пощастило довезти Лесю до авто бусу, саме в час, як автобус мав від’їздити. "Кріпися”! — крикнув він, махаючи рукою на прощання. В автобусі було досить людей з їх міста, що вже поверталися з торгу. Леся сіла знову біля Маріїної мами. — ”Що ж, ти провела вже тітку в дорогу?” ”Так, вона від’їхала” Леся занурила руку в кишеню, де були листи і знімки. Тітка знала про її провину увесь час. А проте, вона Лесю любила. Леся глибоко зідхнула. Це було чудо, подумала вона. Аж тепер Леся усвідомила, що вона не спитала тітки про причину її тендітного вигляду. Ну, це не мало значення. Якимось чином Леся побачила ясно образ Америки з того, якою була тітка Лідія. Вона поба чила це в оживленому, приємному тоні, яким вона говорила: в уважному слуханні кожного, навіть дитини; в сміливому, свобідному способі її ходи. Тепер, коли Леся поверталася додому, вона ледве могла дочекатися повороту. Вона відчула раптово непереможне бажання бачити батька. З самих тільки відвідин тітки тато і дядько Володко змінили в її думках свої місця. Батькове життя було важче, але свобідніше і краще, тому, що було правильне. Він жив для інших, так само, як для себе самого. Візита тітки Лідії стала вже сном, важким до охоплення думкою, коли нарешті прийшов від неї лист. Наприкінці листа вона писала: ”1 поцілуйте від мене зокрема Лесю” Леся вияснила батькам, що це означало. За тиждень після листа надійшов пакет. Там був теплий жакет для батька, щоб змінити дешевий, витертий, що його батько носив, відколи Леся пам’ятала. Гарний блакитний одяг для мами; светер, голубий, як літнє небо, для Лесі; теплесенький костюмчик для Ані, в якому вона виглядала, наче малий білий ведмедик. А на самому споді пакета лежала лялька. До її вбрання була причеплена дописка: "Для Лесі” Коли вона держала ляльку в руках, її відвага стала раптом замала, щоб стримати її почуття. Хоч уже западали осінні присмерки, Леся пішла до шафи за пальтом. Вона вдягнула його і, обережно несучи ляльку, вийшла з хати. ’’Лесю!” — кликнула мати, "куди це ти?” Батьків голос спокійно сказав: "Лиши її, хай іде” Леся всміхнулася до себе самої. Тато розумів. Наче б її ноги знали вже наперед, куди вона йде, її кроки повели її через міст, вниз дорогою в напрямку до кінця моста, просто голими полями до старої церкви. Коли вона дійшла до прицерковного ґрунту, вона стояла хвилину і дивилася на старого дуба, кожна галузь якого була освітлена снігом. Вона уявляла, як це Богдан Хмельницький причвалав на коні до цього саме місця, де вона тепер стояла, напевно з великим почотом, і засадив маленького дубчака. Дуже можливо, що між цими людьми, на конях, з розвіяними прапорами, був хтось з її предків. Відчуваючи якусь незвичну важливість у собі, Леся пішла до дзвіниці. Сніг засипав вхід туди, але Леся змогла відкрити двері настільки, щоб увійти. Всередині було майже темно. Вона пішла вгору Докінчення на cm. 20
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
