Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
РЕДАКЦІЮ ВІДВІДАЛИ ТЕКЛЯ ХАРІТОН-МОССОРА РОЗКАЗУЄ Під час перебування в Нью-Йорку відвідала редакцію ’’Нашого Життя” Текля Харітон-Моссора, довголітня член ка Союзу Українок у Галичині і вояк жіночої чоти Україн ської Галицької Армії. Нас особливо цікавили переживання пані Теклі як учасниці жіночої чоти у 1919 p., тож просимо розказати дещо про ті свої переживання. ”В лютому 1919 р. я вийшла заміж за Юліяна Моссору і зразу ми обоє виїхали до Станиславова. Тоді почалася вже евакуація уряду і Галицької Армії. Сотник Іван Сіяк органі зував так зв. залізний загін і жіночу чоту. Хорунжою була дівчина з Надвірної, якої імени не пригадую собі. Усіх стрільців жінок у чоті було 36. Усі ми поїхали поїздом на Бучач-Чортків аж до Кам’янця Подільського. Там наша жіноча чота переходила повний військовий вишкіл. До Кам’янця приїхав тоді Симон Петлюра. До нього прибув післанець в цивільному вбранні з вісткою з-під Білої Церкви: там треба було допомоги нашим військам перед большевицькою навалою. Симон Петлюра звернувся до сотника Івана Сіяка, щоб скликати нараду старшин. Мій чоловік, як чотар, теж брав у ній участь. Вирішено піти на допомогу. Військові частини вирушили в похід в напрямі на схід — на Таращу. Мій чоловік був після тифу дуже ослаблений, тож їхав на возі. Жінки поскладали на віз наплечники та зброю, а самі йшли побіч. Мені особливо запам’ятався один сумний епізод, а таких напевно в той час було не мало. Панувала страшна епідемія тифу, яка забирала великі жертви серед нашого війська. Звернення наших лікарів і комітетів до сусідніх держав і лікарських організацій, щоб допомогли ліками, не мали жадного успіху. Можливо що колись історія вияснить ту сумну і болючу справу. Дорога з Кам’янця Подільського до Таращі тривала добрих кілька днів. По дорозі військо задержувалося для відпочинку, бо ж усі йшли пішки. Треба теж було при готовити харчі та поживитися. Після кількох днів мандрівки, коли ми були вже недалеко Таращі, добре під вечір ми почали розглядатися за місцем для відпочинку. Саме в’їхали ми на добру, рівну дорогу, обабіч якої було гарне поле. На середині, близько дороги стояв мешкальний дім з широкою верандою по боках. Вже здалека ми бачили військовиків у одностроях. Вони дрімали сидячи, а деякі лежали на сходах і веранді. Передня сторожа нашого походу звернула до брами того гарного дому. В тій хвилині з подвір’я підбіг до брами вояк з рушницею в руках і заявив, що не можна заходити на подвір’я, бо там хворі на тиф. Далі він розказав, що попереднього дня військова частина (не пригадую прізвища команданта) переходила сюди з Києва на південь, і в дорозі кілька вояків захворіло тифом. Вони всі переночували тут, а рано ще кілька з них захворіло. Здорові раненько від’їхали. При хворих залишилося кілька здорових вояків з тим, що комендант мав підшукати вантажне авто, яке б забрало хворих до шпиталю в Кам’янці Подільському. Цього дня вже померло троє вояків. Один з них лежав на подвір’ї з розкиненими на боки руками. Ми пішли далі в напрямі на Таращу, де ночували 2-3 дні, а тоді рушили через ліс на Білу Церкву. Серединою їхав обоз по боках ішло військо. Попереджувала похід стежа з ЗО чоловік, між якими ьув теж брат мого чоловіка. Він розказував нам потім про те, що і як сталося. Двоє людей на конях повернулося з лісу й сказали, що в лісі спокійно. Тоді цілий похід рушив у дорогу. Попереду маршувала частина з машиновими крісами під проводом сотника Івана Сіяка. Я ішла при кінці походу близько возу, де їхав мій чоловік. Йшли там ще дві сестри доньки учителя із Стрілиськ (прізвищ не пам’ятаю). Як уже ввесь обоз увійшов у ліс, почулися стріли, гураґанний вогонь і крик. Ми, ті, що були при кінці походу, сховалися в кущі, завернули до Таращі, а звідтіля на Вінницю і до Кам’янця Подільського. Звідтіля вирішили повернутися до Галичини. Взяли трохи речей і пішки перейшли Збруч та дійшли до Чорткова. Там була польська влада, яка взяла нас у полон. Сидячи у в’язниці ми мали змогу довідатися від тих хто при був з-під Білої Церкви що там сталося. Вони розказали, що післанець, який подав вістку у Кам’янці Подільському про те, що потрібна поміч, був підставлений. Коли перші стежі проходили лісом, там уже були заховані ворожі частини, які пропустили стежу. В лісі опісля загинула половина всіх, інші попали в полон, в тому теж сотник Іван Сіяк. У в’язниці ми пересиділи у важких умовинах п’ять місяців (тиф, тіснота, навіть насильство). Вкінці нам з чоловіком, хворим і знеможеним, вдалося дістатися додому” Закінчивши свою розповідь пані Текля розказала, що після війни вона проживала в Жидачівщині і в Рогатині, де була активна в Пласті (там познайомилась з Цьопою Паліїв). Працювала в Жіночій Громаді, а опісля в Союзі Українок, де була секретаркою а від 1927 р. головою. Згодом чоловік став директором тартаку у Ворохті, де пані Текля теж працювала в жіночих організаціях. Після Другої світової війни сім’я вийшла на еміграцію. В 1948 переїхала до Парагваю, де важко фізично працювала, а від 1950 р. перебуває в Буенос Афрес, Арґентіна. Тут, очевидно теж працює в Союзі Українок. Від 1955 — 65 р. вчила у парафіяльній школі. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top